Понад прірвою... (Багато літер, але...)

Невдовзі три роки війни з Росією. Війни за власну ідентичність, проти чергової реінкарнації імперії. Про війну втрачених територій, крові, життів, здобутих героїв, початку відродження сили багато хто знає, говорить, згадує. Новини повідомляють, зрештою. Про війну сенсів у нас говорити не заведено, хоча вона є вагомішою за території – виграли б перше, не втратили б друге.

Самоідентифікація – усвідомлення чиєї землі діти – цього в Кремлі бояться більше, ніж нашої зброї. Настільки бояться, що ще в дев'яності вмонтовують у молодіжне кіно вбивство за фразу "москаль мені не земляк". Це програмування.

У Кремлі чітко розуміють – варто Україні згадати саму себе і припинити бути меншовартісними малоросами – гаплик імперії. Тому Кремль з усіх сил гальмує, дискредитує, піднімає на сміх, зрештою – залякує тих, хто відновленням самоідентифікації валить імперські перспективи.

Приклади? Повно. Типу ліберальні журналісти, громадські й культурні діячі, просто корисні дурні піддають сумнівам потребу декомунізації. В українському війську майстерно множиться російська пропаганда. (Напевно в СБУ і контррозвідки треба спитати – панове, як ви допустили, що в людей, котрі захищають цю країну, така совкова каша в головах?) У соцмережах на будь-які спроби контрпропаганди (ні-ні, не від держави, державу медіаспільнота залякала – "ата-та, пропаганда українського, це бо-бо", тож україноцентричні пориви винятково від ентузіастів лишилися) наражаються на атаки клонів як із ватними, так і патріотичними аватарками. В офіційних структурах досі (!) радянські штампи в головах дорослих і їх насаджують дітям. Але про це нижче.

І от, нагадаю – на третьому році війни за самоідентифікацію, під інформагенцією в столиці тітухани (!) нападають на Володимира В'ятровича, за кілька годин двері офісу Українського інституту національної пам'яті, який він очолює, обливають кров'ю. Хто? Обличчя в масках. Подейкують, якесь "словянское единство" або щось на кшталт того. Ну припливли, панове – московсько-совкові гопники в центрі Києва вільно можуть нападати на активістів відродження українства.

Читайте також: У спину Дневі захисника України: ми досі в полоні совкових міфів і стереотипів

Тут багато запитань до поліції, ясна річ, але не менше питань до численних, ніби як українських патріотичних (кажуть, ледь не націоналістичних) організацій – агов, брати-патріоти, а чого це ви дозволяєте російській гопоті в масках Києвом швендяти? А знайти і популярно пояснити, що українського не слід займати? Це, звісно, не так пафосно, як із факелом ходити, але куди дієвіше. А запропонувати громадську охорону тим, кого по суті залякують?

Київ переповнений сєпарами, й історія Тетяни Попової зі скандалом між батьками в одній зі столичних шкіл тому доказ! І вони ж не ховаються. Геть не ховаються! Це другий фронт, панове. Будемо далі спостерігати?

Стійке враження, що масштаби ідеологічного провалу навіть не усвідомлюються. Візьмемо армію. Чому? Бо воїн має бути ідеологічно підкований від самих початків служби. А що в нас?

У нас 15 лютого в ліцеї імені Богуна "Україна урочисто вшановує учасників бойових дій на території інших держав, а також 28 річницю виведення військ з Афганістану". "Ггенерал-майор Гордійчук Ігор Володимирович особисто привітав героїв-афганців, які завітали сьогодні до КВЛ..."

Тобто кінець ганебної інтервенції СРСР в суверенну державу Афганістан "Україна урочисто вшановує"? А учасників тієї інтервенції (окупація, повалення чинної влади!) слід вважати героями? Жертвами трагедії війни – так, але героями чому? Втім далі було більше:
"Урочистості (!) в актовому залі ліцею розпочалися з вступного слова заступника начальника ліцею по роботі з особовим складом полковника Мотики С.М. (!) Він розповів ліцеїстам історію однієї із найтрагічніших війн другої половини ХХ століття – війну в Афганістані".

Цікаво, чи говорив полковник Мотика, що вищим покликанням воїна є захист своєї країни, а не вторгнення в іншу? Напевно, не говорив, бо в наступній тезі він "закликав віддати належну шану тим солдатам і офіцерам, які з честю (?) та гідністю (?) виконували свій військовий обов'язок у пустелях Іраку, Угорщині (?!!!), Єгипті Чехословаччині (?!!!) , Ефіопії, Анголі при врегулюванні конфлікту в Югославії, Лівані".

Ну із Іраком та Югославією все зрозуміло – Україна виконувала миротворчу місію ООН, але яка честь і гідність могла бути в радянських окупаційних військ під час придушення революції в Угорщині в 1956-му та Чехословаччині 1968-го? Де тут честь, полковнику Мотико? Чим радянські десантники, котрі під виглядом аварійного літачка підступом сідають на аеродром "Рузіне" і тим починають військове втручання в незалежну країну? Там честі гідності було так само, як у російських окупантів у Криму й на Донбасі. Це таку "честь" полковник Мотика ставить за зразок ліцеїстам Богуна?

Вишенькою в торті стала демонстрація... "9 роти". Пан полковник Мотика взагалі в курсі, що цей фільм заборонено до показу в Україні? Зокрема й тому, що там грає Михайло Порєченков, котрий публічно стріляв по українських військових! Полковник Мотика схвалює такі дії Порєчєнкова?

До відома командування ліцею імені Богуна, стрічка "9 рота", як і інші картини за участю Порєчєнкова, під забороною з листопада 2014 року...

Думаєте, хтось зробив зауваження Мотиці? Ні. Може, хтось за лінією військової освіти підказав Героєві України генералові Гордійчуку, що прославляння радянських військових авантюр і показ російського пропаганд кіно, це не те, що має надихати юнаків в нашому військовому ліцеї? Ніхто...

Може, на вищому рівні адекватності більше? Ні. Йдемо за посиланням. Цитую:  "Двадцять вісім років тому сотні сімей, родин, де підростали майбутні солдати, з полегшенням зітхнули. 15 лютого 1989 року останній солдат перетнув афгансько-узбецький кордон біля містечка Термез. Відтоді ця дата увійшла в новітню історію, як День вшанування учасників бойових дій на території інших держав".

Запитання – чому вшанування учасників бойових дій на території інших держав (насправді існує лише в Росії, Білорусі й Україні, називається в окупанта цей день – День воїна-інтернаціоналіста) в день фіаско радянської ганебної авантюри? Україна брала і бере участь в безлічі миротворчих місій, де є бойові дії. Чому не поважати це?

Наступна цитата: "Виконувач обов'язків начальника Військового інституту генерал-майор Ігор Толок провів зустріч з воїнами-афганцями та учасниками інших воєнних конфліктів під час якої висловив їм слова вдячності (?) за проявлений високий професіоналізм (?) та відданість військовій справі. Окрім того, очільник навчального закладу обговорив із представниками ветеранського руху перспективний план військово-патріотичного виховання молоді (?)".

Запитання: пан Толок подякував військовим, котрим пощастило вижити в Афганській авантюрі Кремля за те, що вижили? Ні – "за високий професіоналізм". Професіоналізм в інтервенціях у незалежні держави? Це те, чим має пишатися український воїн? А в планах із військово-патріотичного виховання української молоді також будуть у прикладах "високопрофесійні" агресії із кривавими наслідками в Будапешті, Празі, Кабулі?

Читайте також: Війна в Афганістані: час визнати свою помилку

Що з цього приводу думає міністр оборони України? Що з того думають на Банковій? У РНБО? У Верховній Раді? В уряді? Це правильний вектор військової освіти? Ми на цих прикладах будемо виховувати майбутніх офіцерів українського війська?

Панове достойники не вбачають проблеми?

Тоді чекайте – після тітушні і спроб бійок будуть відстріли, а потім за українськість буде йти пряма агресія від місцевої вати. Бо поки ми не робимо нічого, ворог робить усе.

P. S. Для тих, хто не подужав багато літер:

1. Військовий має виконати наказ, але може відмовитися від виконання злочинного наказу.

2. Воєнні дії на чужій території є прийнятними лише, якщо це допомога у визвольній війні чи дії під міжнародним мандатом.

3. Ганебні війни мають спонукати до пам'яті тих, хто не повернувся, – тут немає чим пишатися, це не може бути прикладом. це трагедія тих військових, що не мали вибору. Це скорбота, а не пафос.

Ceterum censeo Carthaginem delendam esse