Скажу чесно: мені його бракуватиме. Радіо "Вести" ось-ось сконає. Справді шкода.

По-перше, розмовного радіо в Україні й Києві зокрема обмаль – такого, щоб не в інтернеті, а з нормального приймача старого зразка в машині. По-друге, там зібралися яскраві журналісти, зірки без лапок: від Вересня до Дорошенка, від Ганапольського до Калниша: я зараз враховую і тих, хто пішов із проекту (не забуваючи про покійного Павла Шеремета). І там траплялися серйоз­ні розмови, змістовні гості, якісні новини та вдалі знахідки, це я вже кажу як фахівець. А коли станція слухняно почала виконувати мовні квоти, майже, ну от майже зник цей присмак продукту "з-за порєбріка", аж раптом...

Читайте також: Перша ластівка у процесі очищення медіапростору країни?

Ні, не раптом. Холдинг, до якого входять радіо, однойменна отруйна газетка й інтернет-ресурс, періодично привертав посилену увагу фіскальних органів, але без якихось наслідків: чи то аргументів бракувало, чи то політичної волі. Нац­рада кілька разів виносила попередження радіостанції за очевидні порушення, але два тижні тому, коли постало питання про припинення дії ліцензії, юристи холдингу зробили хід конячкою: заблокували дії наглядового органу постановою... районного суду у Львові (де взагалі-то "Вести" не мовлять). Це була фальшива нота: те, що мало претензію на драму, своїми руками перетворили на фарс.

Наразі все підвисло: ліцензію на мовлення в Харкові таки анулювали, а рішення щодо цілої станції ухвалюватимуть, коли це число "Тижня" вже вийде друком. Тим часом, що діється в шляхетній родині надалі, знають лише втаємничені. Може, власників жаба задавила, може, свіженька, на пару-трійку рочків запізніла доктрина інформаційної безпеки подіяла, але 99% працівників миттю звільнилися. Відтак тільки ­агонія.

Звісно, дискусії розгорілися не на жарт, адже свобода слова – фундаментальна цінність, журналістська солідарність – привабливе гасло (хоча після висвітлення казусу Сергія Лещенка про неї можна говорити хіба що з іронією), а інформаційна безпека під час війни – річ нечітко окреслена й через це трохи набридла. Утім, від самого початку до холдингу були запитання саме стосовно походження коштів, практично необмежених за мірками нинішнього українського медіа-ринку (хто знає порядок цін, платні, вартість обладнання, поширення сигналу, оренди, паперу тощо, підтвердить). Зрозуміло, що карикатурні офіційні бенефіціари з Авдіївки та Донецька таких потоків не забезпечать.

Колишній головний фіскал, а нині московський біженець Олександр Клименко, якому давно й упевнено приписують власність, теоретично міг би, але практично навряд чи: діячі такого штибу звикли радше "заощаджувати", ніж інвестувати, особливо у проект, який має перспективи винятково у сенсі впливовості й жодних – у сенсі повернення вкладень. Натомість ми знаємо одного донора, який щедро фінансує телеканали, радіостанції, газети, сайти, фабрики ботів, експедиції реконструкторів і "зелених чоловічків". За дивним збігом його резиденція теж у Москві.

Як же так? Станція фактично російська, а журналісти на ній переважно проукраїнські? Ну що ж, серед колег існують два протилежні кредо: одне – працювати скрізь, де тобі дають трибуну, незалежно від позиції видання, просто користуватися нагодою висловитися; друге – відчувати, що ти стаєш частиною сукупного образу видання й не можеш відокремити себе від його загального послання. Пам'ятаєте Маклюена: "The medium is the message" ("Видання – це послання". – Авт.)? Так от ідеться саме про те! Важко не помітити, що в перерві твого шоу йде політична реклама "партії" згаданого Клименка або, перепрошую, "депутатського об'єднання "«Заборонено забороняти", дві третини особового складу якого голосували за пакет законів 16 січня! Ну то таке, за бажання можна абстрагуватися.

Читайте також: Солодка оболонка проукраїнськості для гіркої пігулки прокремлівського дискурсу

Але ж отруйного контенту була маленька часточка. Навіщо тоді ворогу фінансувати українських патріотів? На це один мій товариш, колишній фаховий розвідник, загадково промовив: "Маньчжурський кандидат". Це назва шпигунського роману Річарда Кондона, двічі успішно екранізованого. І, як виявляється, тепер уже частина професійного сленгу. Йдеться про "сплячих агентів", які нічим себе не виказують, доки в день "Д" не надійде відповідний наказ із центру. Дивлячись на перспективу, вигідно мати легальний, зовсім не підозрілий рупор, який за потреби в одну секунду може перетворитися на канал інформаційних диверсій. Ну це таке, конспірологія. Але гроші таки гібридні, бо більше їм немає звідки взятися. Тож і засоби профілактики мають бути відповідні. Ще і ще раз: шкода. А що робити?

Обмеження свободи слова (насамперед ворожої пропаганди) – небезпечний шлях, але доведеться його пройти. Головне – не забути дороги назад.

Юрій МАКАРОВ, "Тиждень"