Будьмо відвертими. Ну тобто зовсім відвертими. Ніякого братства із кримськими татарами до 2014-го в українському суспільстві не існувало. Було пасивне співчуття, не більше. Припустімо, серед інтелектуалів спостерігалася солідарність із лідерами їхнього національного руху, але вона нічого не визначала в практичному вимірі.

Понад те, боротьба киримли за свої права в тоді ще вільному від окупантів Криму супроводжувалася певним роздратуванням наших еліт, оскільки офіційному Києву було простіше й, головне, вигідніше мати справу з адміністрацією автономної республіки (до речі, не завжди аж такою проросійською, це залежало від кон'юнктури), ніж розплутувати клубок суперечностей, які накопичилися за всю історію, а надто протягом останніх 70 років. Як наслідок – і це варто підкреслити окремо – жодної офіційної програми з повернення й адаптації депортованих автохтонів та їхніх нащадків на рідну землю в Україні не було. Не стояла на порядку денному політика відшкодування чи, боронь Боже, реституції. Навіть жодна символічна допомога не була передбачена. Киримли не озлобилися, не почали сприймати Україну як фактичну наступницю імперії, хоча – ми ж домовилися говорити відверто? – щодо них наша держава виступала саме в такій іпостасі.

Читайте також: Чому варто позбутися "республіки" та зробити Крим національною автономією

Попри це, під час Майдану кримські татари боролися солідарно й безкомпромісно на боці Революції гідності. Вочевидь, цінності таки виявилися спільними, що стало поворотною точкою в самоусвідомленні українців як спільноти, яка об'єднує різні етнічні та культурні громади, себто політичної нації, а отже, і відчуття відповідальності за всіх, із кого ця політична нація складається.

Гадати, що російська пропаганда обходить питання киримли, було б наївністю. Окупанти намагаються підкупити окремих представників кримськотатарської громади, демонстративно просуваючи їх у свої маріонеткові владні органи, і водночас ліплять для цілого народу образ екстремістів. Зокрема, вказують на осередки міжнародної панісламської організації "Хізб ут-Тахрір", яку не вважають терористичною організацією ані в США, ані в Європі, натомість визнають такою Росія, Казахстан, Узбекистан та інші "світочі демократії". Мусульманська жахалка зручна: будь-якому кримському правозахисникові можна пришити тероризм, що й роблять регулярно. Хай там як, а факт є фактом: чомусь серед членів "ІДІЛ", як і раніше "Аль-Каїди", досі достовірно не зареєстрований жоден киримли, хоча російські ЗМІ регулярно знаходять "тренувальні бази" "Ісламської держави" на території України. Нині кримські
татари намагаються вижити як народ, і те, що вони у відчаї не вдаються до крайніх заходів, слід вважати дивом і водночас доказом засадничої зваженості, здорового глузду цілої спільноти та її лідерів думок.

Я натрапляв у пресі на елегантні спроби посварити киримли з українцями, актуалізувавши вантаж історичних обрáз. Це взагалі шикарно! Згадувати про те, що Україна багато в чому сформувалася у протиборстві з кримськими набігами, – все одно що висувати Монголії претензії за взяття Києва Батиєм 1240 року.

Сталінська депортація (втрати до 46% загальної кількості репресованих) – не перша демографічна катастрофа на півострові. Цікаво поглянути на статистику тамтешнього населення впродовж останніх 200 років. Одразу після анексії 1783-го кількість жителів тут сягала 455 тис., серед них було 92,6% киримли. Лишень через 12 років мешканців налічувалось уже 156,4 тис., киримли – 87,6%. Відтак населення потроху зростає, відсоток кримських татар падає. Найдивніший провал відбувається між 1858‑м і 1864‑м: за шість років загальна кількість жителів зменшується від понад 330 тис. до 197,7 тис., причому частка киримли – від 73% до 50%. Ось яким чином Крим ставав "нашим".

Читайте также: У Празі відбулася прем'єра документального фільму про долю кримських татар в окупованому Росією Криму. ВІДЕО

Може, це звучатиме цинічно, та спробуйте заперечити: що більший вплив на окупованій території автохтонного населення, то менший він у тих, котрі "панаєхалі" – ностальгентів "спільного простору", пенсіонерів ВМФ СРСР, а також "башмаків" та інших бандитів, які міцно зрослися з колоніальною адміністрацією. Кримські татари – наші історичні союзники, у нас спільні інтереси не лише у протидії агресорові, а й у розбудові держави, яка нарешті базуватиметься на принципах права та справедливості.

Важливо зафіксувати один принциповий пункт: у кримських татар немає іншого Криму, так само як в українців – іншої України. Ідею офіційно проголосити територію півострова національною автоно­мією кримськотатарського народу слід визнати не так політично доцільною (краще хай про це міркують політичні аналітики), як морально досконалою, актом підтримки наших братів і сестер. Вибачайте вже за пафос.

Юрій МАКАРОВ, "Тиждень"