Напроти нашого будинку величезний парк. У теплу пору року в суботу й неділю там влаштовують рекламні концерти й акції, іноді грає військовий оркестр. Та здебільшого люди просто гуляють і смажать шашлики у спеціально відведеній зоні понад озером. Це таке культурне дозвілля початку ХХІ сторіччя.

Якось погожого травневого ранку з парку почулася красива і ностальгійна музика наживо. Грав не оркестр, ансамбль – кілька немолодих чоловіків і жінок, грали впевнено і майже професійно, видно було, що не вперше і не випадково. Довкола музикантів швидко зібрався натовп. Спершу почали танцювати діти, бо вони жваві й безпосередні, потім дорослі, ніяково тупцяючи, зрушили з місця, і закружляли у вальсі дві пари, три, десять...

Музиканти виявилися із самодіяльного ансамблю, який колись існував при районному будинку культури. Для них музика – це як звичайна щоденна потреба: їм просто хочеться грати, тримати в руках улюблені інструменти, дарувати музику іншим, насолоджуватися нею. І хоча в будинках культури давно розмістилися розмаїті офіси, ці люди прагнуть прекрасного.

Чи знаєте ви, де ваш будинок культури, районна бібліотека? Чи давно там були? Чи виконують ці заклади свої функції? Хтось у відповідь зневажливо пхинькне, мовляв, такі форми існування культури давно відмерли, туди ходять хіба пенсіонери, а молодь давно тусує в інтернеті, в соцмережах.

Читайте також: Література еліт і мас: де межа?

І правда, і неправда. Усе залежить, по-перше, від ставлення до культури, по-друге, ситуація у провінції і в столиці кардинально відмінна. У райцентрі на Полтавщині, де живуть мої батьки, одинокий кінотеатр закрився ще в середині 1990-х років. Районний і заводський клуби відчиняють двері лише на вибори, на концерти селищної голови, яка вважає себе співачкою, та на випускні бали у двох школах.

Зате в районі в селі на 150 жителів у нас донедавна був хор-ланка з поетичною назвою "Гаївка". Уже колгоспу десяток років як не було, бабусі ці вийшли на пенсію ще давніше, а проте вони ледве не щодня, покинувши городи і хатню роботу, збиралися разом, щоб поспівати. Отак культурне дозвілля в українській провінції звелося до застільних хорових пісень.

Нема де правди діти: у місті можливостей для культурної розваги, дозвілля в десятки разів більше. Тепер же, коли владно наступає децентралізація, в регіонах почалася справжня вакханалія. Місцеві громади перелякалися від кількості претендентів на їхні гроші і вирішили позбавитися передусім чого? Звичайно, культури. Масово закриваються сільські клуби, бібліотеки, музичні школи. І от Міністерство культури виступило з ініціативою запровадити "культурний кошик". За аналогією зі споживчим кошиком він міститиме "культурний мінімум", потрібний кожній людині.

Поки що поняття це вельми розпливчате. У міністерстві пояснюють, що "культурний кошик" встановить "граничний мінімум, нижче якого не можна буде опуститися, і певний мінімум послуг у сфері культури потрібно буде надавати в будь-якому випадку". Що таке цей "певний мінімум послуг"? Хто їх надаватиме? І що таке "будь-які випадки"? Що взагалі за "культурні послуги"?

Читайте також: Мінкульт хоче впровадити "культурний кошик"

А проте ініціатива хороша, ба надзвичайно потрібна. Недаремно люди різного віку, літні, середнього віку, молоді і юні, зачувши музику в парку, йдуть танцювати. Недаремно музиканти шукають, де вони могли б вільно заграти для всіх охочих їх послухати. Недаремно у згаданому рідному райцентрі один за одним виникають співочі колективи – хори й ансамблі. Це така неочевидна на перший погляд, але міцна й чіпка потреба в культурі.

Звичайно, люди різні, багато таких, кому начхати і на музику, і на книжку, чиї потреби в культурному дозвіллі цілком задовольняє телевізор – це "віконечко в дірі духовного сміттєпроводу". Таких людей у нашому суспільстві стає дедалі більше, саме тому що культура поза столицею і великими містами звелася до нуля, адже всі ці чверть століття незалежності вона ніколи не належала до пріоритетів.

І сьогодні місцеві громади, до яких унаслідок децентралізації культури переходить влада в цій не першорядній, на їхню думку, царині, вважають, що культурою цілком можна знехтувати заради пекучих щоденних проблем – доріг, комунальних послуг, сміття...

"У людей немає рівного доступу до культури, але всі мають на це право", – заявила заступниця міністра культури. Хочеться вірити, що цього разу ініціатива міністерства не зведеться до вболівання за духовність народу і створення чергового комітету з духовності й моральності, а реалізується в практичних кроках для забезпечення цього примарного права на культуру. Посадовці й чиновники мусять нарешті усвідомити, що народ прагне не тільки хліба і не тільки новітніх видовищ у формі телесеріалів та реаліті-шоу, а "культурний кошик" – давно назріла, гостра потреба.

Ярина ЦИМБАЛ, "Тиждень"