Правильно вживайте красиві слова, навіть коли гадаєте, що знаєте їхній зміст, – і буде вам щастя. Ідеться не лише про такі актуальні й злободенні меми, як "дайверсіті", "ком'юнітіз", "нетворкінґ", "челендж" і "полісі", про що днями нагадала колега Ірина Славінська, а й про нібито нейтральну та значно менш актуальну лексику.

Днями брав участь у дискусії щодо можливості консервативної революції в Україні. Простіше: на які засади можна спертись у традиції, ментальності, повсякденних побутових практиках, тобто культурі в найширшому розумінні, щоб не винаходити велосипед з нуля. Тоді я дозволив собі висловити дещо спекулятивний концепт (спекулятивний не в сенсі спекуляції, а тому що умоглядний): на момент своєї колонізації три з половиною століття тому Україна перебувала на значно вищому щаблі суспільно-політичного розвитку, ніж метрополія. Тут уже настала Нова історія (англійською Modern history, російською "Новое время", кого як навчали), а московсько-петербурзька влада знову накинула середньовіччя.

Те, що ми сьогодні в себе розсьорбуємо, борючись із корупцією, кланами, магнатами різного рівня й масштабу (від району до цілої країни), – це запроваджений у нас знову феодалізм, який проростає крізь століття у відносинах на кшталт "секретар райкому – голова колгоспу" або "голова облдержадміністрації – дрібний підприємець", конкретика вторинна, первинним є зміст взаємодій.

Читайте також: Якою країною є Росія і як Україні її подолати

Відповідь не забарилась: одна з учасниць дискусії образилася за феодалізм. Вона каже: розвинений феодалізм – механізм, на свій час досконалий. Це система стримувань і противаг, це зона права разом із часто-густо відокремленою законодавчою владою, кодексом законів (Magna Carta) та незалежними судами, це місцеве самоврядування й, головне, гарантії приватної власності. Це динамічна економіка, розгалужена банківська система й активна буржуазія. А ще незалежні університети, цехи й гільдії. Словом, це щось засадничо протилежне тому, що нав'язала Україні імперія.

І я змушений був... погодитися. Росія принесла на українські землі елементи звичайної східної деспотії, саме цю модель вона послідовно розвивала від самісінького початку Московського князівства, котре, нагадаю, постало як "збирач земель" – улус Золотої Орди (1277), і саме в такому, хіба що трохи повапленому, вигляді вона дожила до початку XX століття. Інакше кажучи, нам нав'язали крок не просто назад, а назад і вбік.

Підкреслюю: не йдеться про те, щоб знов і знов доводити, які ми були чудові, розвинені й досконалі, доки нас не зіпсували. Питання радше про те, на що спиратись у власній культурі, борючись із проявами: а) тупої, неосвіченої деспотії; б) розчинення в гіпотетичній європейській симфонії до атомарного стану.

Я вже колись згадував сакраментальну цифру: до приходу "цивілізаторів" не одне, не два й не п'ять – 228 українських міст і містечок керувалися за Магдебурзьким правом, і елементи міського самоврядування зберігалися тут аж до першої половини XIX століття! Про "Руську правду", Литовські статути та "конституцію" Орлика якось незручно й згадувати, вони в кожному підручнику. Водночас деспотія із призначенням на місця для кормління – ні, не шляхетних баронів, а залежних від царя сатрапів із підзвітністю знизу вгору, з нестримним розкраданням і демонстративним споживанням – це лише прикрий етап, від якого можна й треба видужати.

Читайте також: Три вектори російської агресії – як їй протидіяти

Згоден, кликати нинішніх українських призначенців феодалами – багато честі, бо якраз поняття про честь як категорію і фактор мотивації більшості з них критично бракує. А от відновлення уявлення про альтернативу, яка "зашита" в культурні коди й піддається реанімації, – цілком актуальне завдання.

Я вірю, що ретельна й почасти нудна робота із просвітництва на рівні як легковживаної, попсової міфології, так і цілком академічних розвідок здатна повернути культурну тяглість. І це як мінімум може стати протиотрутою від штампів, якими нас годували й досі намагаються годувати "з-за порєбріка", як максимум – опорою у запровадженні, точніше реанімації, європейських соціальних практик.

Нині історична свідомість українців масового зразка отруєна ще за радянською традицією парадигмою "Истории государства Российского" Карамзіна (у кращому разі "Історії України-Руси" Грушевського, який, ніде правди діти, недалеко від неї відійшов): була десь там Київська Русь, потім довго нічого, потім нізвідки Богдан – і відразу благоденствіє на 350 років. Доведеться заповнити напівпусті клітинки конкретним змістом: документами, мистецькими творами й людськими долями. Це, звісно, не панацея. Але без цієї роботи так чи так не звільнитися від того, що я в запалі дискусії назвав феодалізмом. Вибачайте!

Юрій МАКАРОВ, "Тиждень"