Треба завжди пам'ятати, в якій несподіваній країні живемо. Коли усім вже очевидно, що реформи державних органів остаточно втратили майданівський імпульс і забуксували, саме час згадати, що держава і країна в нас живуть в паралельних площинах і перетинаються, як і обіцяв Лобачевський, хіба що у нескінченності. Й у країні в той же час можуть вирувати потужні вітальні процеси, які ти бачиш тільки краєм ока, думаєш, що це щось локальне, випадкове, виняткове, стосується кількох твоїх друзів, а воно вже стало настільки масове, що греблі рве. При тому, саме в тій галузі, в якій держава тебе щойно до прокльонів розчарувала. 

Коли держава остаточно втрачає інстинкт самозбереження і ставить на посади міністра оборони та голови таємної поліції громадян сусідньої держави, яка, до того ж, ще й має до нас територіальні претензії, і вони на пару нищать армію й спецназ до ноги, країна потім вибухає несподіваним Майданом, добробатами й волонтерами. Й за кишенькові гроші своїх школярів, перекази закордонних заробітчан та пенсії своїх бабусь вдягає їх у броники, саджає на нерозмитнені бусики, забезпечує тепловізорами й узагалі – відбивається від до зубів озброєної ядерної держави. Несподівано для всіх, в першу чергу – своїх державних мужів.

Коли держава вводить побори з автомобілістів за розмитнення, і так захищає внутрішній ринок, на якому традиційно просто прикручують колеса до іномарок в Запоріжжі, що це одразу робить іномарку вдвічі дорожчою, ніж така само в Румунії чи Польщі, країна просто припиняє купувати "українське" й масово пересідає на литовські номери. Традиції Великого князівства Литовського дозволяють. І поки держава з цими винахідниками схем бодається, у справжній прорив, мені думається, підуть ті, на кого всерйоз поки не дивляться ні одні, ні інші – торговці електромобілями, велосипедами й поки екзотичними транспортними засобами типу гіроскутерів, на яких пересуватися по Києву вже значно швидше, ніж автомобілем чи наземним громадським транспортом, журналісти вже перевіряли.

Коли держава плодить монополістів в енергетиці, які деруть три шкури з небалуваного сервісом споживача, країна наїжачується сонячними батареями та водогрійками на дахах приватних будинків і готелів у Залізному порту. А енергозбережні металопластикові вікна вже вставлені чи не в кожній сільській хаті, не кажучи про засклені столичні балкони. Колись Юрій Єхануров, будучи прем'єром, хотів кредитувати ті пластикові вікна для населення за рахунок держави, щоб стимулювати енергозбереження взимку, що зменшило б споживання російського газу десь на третину. Держава з'їла його раніше, ніж він порішав з банками за кредит. Для держави чим більше газу в той момент було тим краще.

Читайте також: Чи з'явиться в нас свій Ілон Маск?

Населення ж, країна, виконала цю амбітну програму самотужки в наступні 10 років. Ще й утеплила стіни багатоквартирних будинків зовні за допомогою промислових альпіністів, по-самостійницьки, кожен свою латку, про що навіть прем'єр не мріяв, але вже лають естети за різний колір тих теплих латок. Останні новації з абонентською платою за газові труби спонукали деяких моїх знайомих взагалі відрізати газ і перейти на інші види палива. З острахом очікую появи прибудинкових ядерних реакторів. Наше населення зможе, не сумніваюся.

Коли держава десятиліттями краде гроші на ремонт доріг, країна просто пересідає на джипи, що приводить до того, що іноземці вважають Київ, особливо Печерськ, – містом фермерів і ковбоїв на донецьких номерах. Але також – країна несподівано виходить на провідні місця у світі з проектування і виробництва малої авіації без жодного сприяння жодних міністерств. Традиції "кукурудзяника" Ан-2 не дозволяють авіаторам заснути, нічого дивного. Кажете, Янукович вертольотних майданчиків набудував в Києві-Каневі й околицях. Кажете, не знаєте, кому їх передати?

Отака дивна країна – населення може вирішити самотужки практично будь-яке завдання. Справа саме в тому, за що нас лають Євросоюзи й МВФи – найбільшій кількості людей з вищою освітою на тисячу населення в Європі. "Оверкваліфайд" звуть це на ринку праці, коли всі мрії уряда обмежуться тим, щоб іноземці набудували заводів на Львівщині, а він – уряд – зажене нас туди крутити гайки й паяти клеми за найнижчі в Європі зарплати. Але спробуй ще зажини таких розумних. Тому, здавалось би, з освітньою своєю функцією держава справляється.

– Да. Но нєт! – як казав Свирид Петрович

Саме зараз міносвіти зараз оголосило хрестовий похід проти репетиторів. Якість освіти в середній школі так впала, що без репетиторів діти не складуть ЗНО. Найеротичніше, коли таким репетитором після уроків виступає... той самий педагог, який клеїв дурня за державні гроші на уроці. Як підвищити їм зарплату, щоб вони не тікали зі школи в ковбої на джипах, міносвіти традиційно не знає, але репетиторів хоче переписати й примусити зареєструватися й платити податки. І це в державі, де їхні колеги з Державної фіскальної служби одним розчерком пера щойно розігнали 330 тисяч отих ФОПів, в яких хочуть загнати репетиторів, попри те, що мають справу з розумними, дипломованими людьми. Навчити державним коштом не можуть, в приватному порядку не дають. Здавалось би – глухий кут і зрада. Але це в державі. В країні все навпаки. Виявляється, незалежна, за кошт батьків, педагогіка, вже не просто розвага моїх окремих друзів-поетів, а доволі поширене явище. Цитата з фейсбуку, де я поділився цим своїм прозрінням.

Велика частина моїх притомних та фінансово спроможних друзів, кумів тощо давно попереводили дітей середнього й старшого шкільного віку на екстернат або домовляються і у школах / гімназіях діти лише "рахуються", а навчання – індивідуально спрямоване (студії, репетитори). Для свого сина теж бачу у перспективі саме таку схему. Офіційно, можливо, це буде екстернат. Мій малий у 4 класі й у нього три репетитори. Не тому, що він відстає чи погано вчиться (якраз навпаки), а просто нинішня школа (навіть формально невелика й хороша, як от наша, навіть, коли програма толкова) – це якийсь андеграунд, бо класи-переповнені, вчителі – невмотивовані і, часто, злі на увесь світ. Рівень учителів – часто під питанням, а програма – треш, який тверезий не осягне в принципі.... Тільки от... фінансово нормальна освіта – дороге задоволення і, на жаль, дуже мало людей можуть і зможуть дати дітям якісну освіту. Кількість неписьменних зростає – і це також факт!"

Але українці знають приказку, що гуртом і батька добре бити й об'єднують звільнених від регулярної освіти учнів у класи і винаймають їм репетиторів спільнокоштом, або читають шкільну програму самі в межах своєї компетенції. І несподівано виявляється, що дитяча письменниця може читати дітям літературу не гірше вчителя літератури. І робить це значно веселіше. Діти, яким в школі не відбили смак до читання шкільною програмою, виявляється можуть існувати, це не вигадка.

Читайте також: Річ у собі: гонитва за невловимим середнім класом

Я вже писав про наше "оверкваліфайд" населення, яке може вирішити все. Марнотратно цим користуватися не тільки в екстремальних умовах, а не планово, взагалі.

Освіти більшості моїх знайомих в своїй галузі вистачить на те, щоб провести кілька уроків з якогось вузького предмету краще будь-якого шкільного вчителя або й університетського викладача (це не рахуючи того, що багато з них ще й мають викладацький або вчительський досвід). Тобто, наприклад,, літературу моїй умовній дитині могли б читати запрошені за гонорар люди кожен урок. Наочно. Ось навіть шкода, що мої неумовні діти вже виросли, і не можуть вчити мову в лауреатки дитячої книги року Бі-Бі-Сі чи поетичної премії Смолоскипа.

Якщо ж правильно скласти план лекцій і професійно записати все на відео, можна досягнути того, що, скажімо, лекцію про Лесю Українку всім вашим дітям дистанційно читатиме Оксана Забужко (як авторці книжки про Лесю, пані Оксані таки є що не нудно сказати), а лекцію про Сергія Жадана – Сергій Жадан (жарт, насправді Жадан захистив дисертацію по Михайлю Семенку).

Сукупних грошей всіх батьків, зацікавлених в певному лекторі для дистанційного навчання, в принципі може вистачити і на лекцію будь-якого нобелівського лауреата чи Ілона Маска. І це може бути доступним навіть у сільській школі. Про те, що села в нас теж давно вже самотужки комп'ютеризувалися писати, я думаю, зайве.

Думаю, кудись в цей бік освіта і рухатиметься потихеньку, а як не рухатиметься сама, батьки дітей шкільного віку гнатимуть її підсрачниками, хоча такого слова нема в українській мові.

І вже геть несподіваним для мене виявилося, що ці неформальні вчителі почали читати методички, складені отими освітянами з гороно й інститутів педагогіки, і знайшли їх для себе дуже корисними. Бо насправді, якщо щось толкове, воно толкове, нехай його навіть колись давно абсолютно вихолостила держава. Методики читають, але звітів не пишуть - мрія будь-якого педагога.

Треба завжди пам'ятати, що саме так, з неформальної освіти і добробатів, наша країна колись і починалися – зі львівських та київських братських шкіл і війська низового Запорозького.

Антон САНЧЕНКО, "Тиждень"