"Деды воевали" – мабуть найефективніша тема для спекуляцій та платформа для дестабілізації в Україні, яку тільки міг придумати ворог

Цинічно прикриваючись ідеями про ветеранів, нами намагаються маніпулювати, а світу розповісти про українців, що зреклися власної історії. І кожен травень рупор російської пропаганди про це невпинно волає, а на вулицях східних, і не тільки, українських міст з'являються люди в переповненому медалями й орденами одязі, в компанії саме тих, на кого ця маніпуляція подіяла. І для них ці травневі дні – період, коли можна робити майже все, бо українській владі невигідно виходити за рамки концепції про примирення та терпимість у цій темі, чим і користуються сили днстабілізації.

Читайте також: На "Інтері" пояснили, чому "пів-Європи" не святкує Дня перемоги

Неважко порахувати, що люди, які справді були учасниками бойових дій під час Другої світової вже в тому віці, що навряд чи змогли би масово виходити на якісь акції, паради чи мітинги. Ба більше, з кожним роком справжніх ветеранів тієї війни залишається все менше, й ми, мабуть, не усвідомлюємо реальної критично малої кількості таких людей. Бо вони зазвичай одинокі у своїх будинках та безпорадні, не потрібні ані тим, хто маніпулює, ані тим, хто під впливом цих маніпуляцій готовий пов'язати георгіївську стрічку та боротися нібито за правду й історію з уявними бандерівцями. Старі люди, що пройшли горнило війни та доживають свої роки, навряд чи потребують такої боротьби, але це мало кого хвилює.

Проблема ще в тому, що на вулиці у травні виходять не лише прибічники "безсмертних полків" та риторики про "спільну перемогу радянських народів", чи навіть спеціальні провокатори, які, до речі, мають бути в компетенції правоохоронних органів. Лякає те, що їх супроводжують люди похилого віку в формі, з безліччю усіляких нагород на грудях, яких у загальній картинці нам хочуть представити саме як ветеранів, яких відважно захищають вищезгадані особи. Хто ж ці люди?

Не думаю, що всі ті кілограми металу на їхніх груднях десь спеціально куплені чи, може, видані. Цього просто не потрібно. Бо радянська система досить добре попрацювала у сфері нагородження всіх за все. Видати медаль чи орден, зіграти на патріотичних почуттях та болючій темі війни все ж було легше, ніж дбати про добробут та матеріальний стан населення. Звідси і з'явилась велика кількість, наприклад, дітей війни чи інших малозрозумілих статусів та нагород.

Читайте також: Чудо в Раю: історія порятунку

І проблема не в медалях, а в ототожненні таких людей зі справжніми свідками подій. Бо зараз саме ті, хто якщо і застав війну, то дуже в маленькому віці, розповідають дітям у школах на класних годинах історію від лиця очевидців. Хоча зазвичай це лише набір радянських штампів про "велику перемогу", а не про велику біду, якою насправді є війна. І саме цих людей використовують для демонстрації України як тієї країни, що не захищає героїв тих часів.

Незагоєні рани війни минулого століття використовують у контексті сучасної, гібридної війни. І слід розуміти, що ми маємо бути готовими мати справу з тими ж проблемами, бо жодного державного регулювання просто не може бути. Так, від практики роздавання безлічі нагород кому треба й не треба ми відійшли, хоча і не без прецедентів. Але охочих бути причетним до теми війни та вийти сухими з води від того аж ніяк не поменшає. І щоб хоча би спробувати запобігти подібним спекуляціям суспільство має знати про війну, якою вона є в усіх її виявах, щоб мінімізувати простір для тих, хто хоче ввести в оману та зіграти на емоціях.

Арсеній СІТНІКОВ, "Тиждень"