У неділю сьомого травня Емманюеля Макрона обрали президентом Франції. Те, що скидалося на беззмістовну і невдалу кампанію, принесло неабиякий результат, а можливо, і дещо більше: перебудову політики і поворотний пункт для внутрішньої та європейської політики.

Майже невідомий ще рік тому 39-літній Макрон із нуля створив партію En Marche ("Уперед!", зараз "Вперед, Республіко") і за кілька місяців з аутсайдера без шансів став фаворитом, а тепер і обраним президентом, перемігши Марін Ле Пен – лідерку ультраправих і до того ж запеклу прихильницю Путіна і путінської політики в Європі.

Ще півроку тому уявити це було неможливо. Серед лівих панувало сум'яття, Франсуа Фійон (ще один аутсайдер) щойно виграв праймеріз серед правих і центристів. Більшість очікувала, що остаточне змагання відбудеться між Фійоном і Ле Пен, позаяк здавалося (і так, зрештою, і сталося), що без Ле Пен другого туру не буде. З гіркою іронією я тоді думав: "Переможе або Путін, або Путін". Адже Фійон – один із найбільш проросійських консерваторів серед французького політикуму.

Але далі в кампанії почали відбуватися одна за одною непередбачувані та хаотичні події: Фійон загруз у серйозному корупційному скандалі, хоча й не вибув із президентських перегонів, попри тиск від однопартійців; почалося сходження Макрона; Соціалістична партія – партія вже майже колишнього президента Франсуа Олланда – на межі розвалу після розгромної поразки на виборах (6%), а аутсайдер із лівих, Жан-Люк Меланшон, скористався нагодою і запустив чутки, що стане "третім", а то й узагалі суперником самої Ле Пен у фінальному турі. У такому разі Франція б отримала президентські вибори між двома екстремістами (і обоє – прислужники Путіна). Хоча цей сценарій був малоймовірним, але певної миті все могло б розвиватися саме за ним.

Після першого туру, вперше, відколи президента обирають на загальних виборах (тобто за останні 55 років), із перегонів вибули обидві головні партії, які правили з того часу.

Читайте також: Що означає перемога Макрона

За Макрона віддали свій голос 66,1% виборців, але лише 43% громадян, якщо врахувати тих, хто не голосували. Політики, які заздрять його неймовірному успіхові, заявляють, що навіть і ці голоси – не його, тому що багато виборців голосували проти Ле Пен, а не за Макрона. Меланшон, Ле Пен та інші б'ються за право називатися єдиним справжнім і дієвим опонентом Макрона. Та хоч як часто їх би не повторювали, такі думки хибні. 43% електорату – досить високий показник для обраного президента Франції. Багато хто мав менший відсоток, тож легітимність Макрона ці цифри не підривають.

Що ж до аргумента "проти Ле Пен, а не за Макрона", то більшість громадян Франції не вважають Національний фронт демократичною партією з огляду на її расизм, ксенофобію і зв'язки з режимом Віші, який співпрацював з нацистами у 1940-1944 роках. 2002 року, коли в другому турі змагалися чинний правий президент Жак Ширак і батько Марін, Жан-Марі Ле Пен, проти останнього склався "республіканський фронт". Ширака обрали з одностайною підтримкою від правих до лівих. Ширак виграв, набравши 83%, але з урахуванням ситуації це вважали недостатнім. Тож Ширак, удруге ставши президентом, страждав від неоднозначності своєї перемоги, яка не давала йому повноважень на конкретну орієнтацію і програму. На противагу цьому, перемога Макрона – без сумніву його власна заслуга, незважаючи на голоси проти Ле Пен. Варто лише згадати масове народне святкування його перемоги біля Лувра.

Одна з розгадок успіху Макрона – це його здатність мобілізувати сотні людей на свою кампанію, людей із надзвичайно різних станів суспільства, які в основному були розчаровані політикою й дуже далекі від неї. Мало хто з них уявляв себе активістом на президентських виборах. Це – ерша, але не єдина схожість між виборами Макрона і Майданом.

Хто б міг уявити в листопаді 2013-го, що українці з такою мужністю й енергією стануть обстоювати політичне питання? Розчарування провалом Помаранчевої революції, відсутність перспективи позбутися Януковича і совковість панували тоді в українському суспільстві.

Дозвольте мені особистий спогад: мій перший контакт з українською пресою відбувся у січні 2013 року, коли одна чудова журналістка чудового журналу "Тиждень" брала в мене інтерв'ю як у дослідника тоталітаризму. Перше її запитання звучало так: "Як ви гадаєте, "совок» незнищенний чи ми колись зможемо вирватися з нього?" Через 10 місяців уся країна почала вириватися з "совка". Активісти з'являлися звідусіль, дехто з них пожертвував своїм життям, і всі вони, й мертві, й живі – досі рушійна сила України, без партії, без великого лідера, але в них є багато несподіваних і міцних ресурсів.

Звичайно, усталена і безпечна французька демократія має мало спільного зі трагічною боротьбою України за звільнення від радянського способу життя й від російського панування. Активісти "Вперед!" не ризикують життям, ворог не стоїть на кордонах Франції. Проте можливо, у Франції зараз відбувається свій мирний Майдан. Я вже згадував про наростання громадянського активізму навколо Макрона – неочікуване в країні, де недовіра і невдоволення політикою дуже високі, де не лише партії, а й профспілки щодня втрачають членів, де обурення і вуличне насильство – звичний режим політичного життя (звідси такий авторитет Ле Пен і Меланшона).

Читайте також: Чому в зовнішній політиці Україні не слід забувати про Францію

Є й інші подібності. Новачок у перегонах із поміркованою програмою, у якій поєднуються ліберальна віра в свободу та підприємництво і соціал-демократичні цінності солідарності та соціального захисту, Макрон дає великі сподівання. Не ту втомлену і пасивну надію на виконання (деяких) обіцянок, а дієву надію на відновлення демократичної політики і протидії загрозам європейській свободі й безпеці, а також почуттю безсилля в європейській політиці, яка зіткнулася з тероризмом, популізмом, агресивним націоналізмом (не лише Росії, а й Туреччини, США та Китаю), кризою біженців і глобальним потеплінням. На карту поставлено дуже багато, але (за словами одного мого студента, який уже на той час був активістом "Вперед!", а я був ще дуже скептично налаштований) Макрон – "єдиний, хто здатен нас розчарувати", тому що від інших ми не очікуємо нічого особливого.

Це очікування буде, можливо, недовгим, але воно шириться країною. За наступні тижні може змінитися дуже багато: партійна система розвалюється, й ніхто не знає, які нові партії з'являться, здобудуть місця в парламенті й визначатимуть політичне життя. Може різко змінитися зовнішня політика Європи: популістська антиєвропейська (і часто пропутінська) хвиля в Європі нарешті зазнала серйозної поразки після цілої низки проривів: "Брекзит", перемога ПіС у Польщі, непевність на виборах у Нідерландах і в Австрії, диктатура в Угорщині, російський тиск на Болгарію, Молдову та Румунію, не кажучи вже про обрання Трампа.

Макрон явно підтримує зміцнення ЄС у тісній співпраці з Німеччиною й не має ілюзій щодо надійності та корисності путінської Росії (російські ЗМІ у Франції розпочали шалену кампанію проти Макрона зі своїм звичним арсеналом засобів дестабілізації: зламом серверів і фейковими новинами). Зрештою, Макронова стратегія радше поміркованих, аніж жорстких реформ у поєднанні зі соціальною політикою (освіта та соціальне забезпечення) – це не звична м'яка ліберально-соціалістична програма або Олланд (тобто трішки реформ, врівноважених дрібкою лібералізму стосовно родинних і культурних цінностей), а нова версія політичного лібералізму.

Політичний лібералізм – давно втрачена традиція у Франції, де віра в державу лежить в основі всіх партій. Макрон, за словами одного близького друга, "в кожному питанні заходить через двері свободи". До Макрона лібералізм був представлений лише приреченими на невдачу консерваторами, які намагалися наслідувати Тетчер, але в результаті лише підривали ліберальні ідеали. Макрон хоче примирити французьку політичну культуру з лібералізмом. До цього ще далеко, але йому не відмовиш в оригінальності та проникливості на цьому шляху. Тож залишається сподіватися, що ера Макрона буде західним аналогом Майдану – зі швидшими успіхами, але з розміреним диханням.

Філіп ДЕ ЛАРА, "Тиждень"