Уявіть собі, що в Україні відсутнє законодавче регулювання спадкування майна, пише у своєму блозі на "Новому часі" голова Офісу Національної інвестиційної ради при президентові України Юлія Ковалів. У Цивільному кодексі України немає детального розділу про спадщину, є лише одна фраза: все майно померлого переходить до його дітей. Ви не можете скласти заповіт та розподілити майно між спадкоємцями, оскільки саме поняття заповіту відсутнє в законодавчому полі. Закон не лише не визначає, хто повинен отримати ваше майно, якщо не маєте дітей, але й прямо забороняє вам вирішувати це питання самостійно. Ви самі не можете отримати власну спадщину без багаторічних судових процесів, не можете отримати у спадок майно за кордоном.

Абсурд, чи не так? Але ж саме так в Україні живе майже півмільйона компаній. Мова про товариства з обмеженою відповідальністю, які за всі роки незалежності так і не отримали власної законодавчої бази.

Діяльність ТОВ сьогодні регулюють чотирнадцять статей закону "Про господарські товариства" від 1991 року, розробка якого почалася ще за радянських часів. У цих статтях встановлюється декілька імперативних правил, наприклад, кількість учасників обмежується сотнею, а для прийняття рішення необхідний кворум – тобто недобросовісні співвласники можуть повністю заблокувати роботу підприємства просто не з'явившись на загальні збори. При цьому мажоритарний учасник товариства може виключити з нього міноритарія навіть без рішення суду, що уможливлює рейдерські захоплення підприємств.

Втім важливіше навіть не те, що в законі є, а те, чого в ньому немає.

Читайте також: Читайте також: Українська економіка: що потребує невідкладного реформування

Немає в ньому можливості укладати корпоративні договори – ті самі "заповіти", що дозволяють співвласникам самостійно домовитись про умови партнерства.

Немає процедури стягнення застави корпоративних прав – компанія не може взяти кредит під заставу частки статутного капіталу. Жоден банк такої застави не прийме, адже забрати її в разі несплати кредиту фактично неможливо.

Немає можливості конвертації боргу в капітал компанії, що значно обмежує варіанти дій товариства-боржника у разі його неспроможності виплатити позику. Фактично, вихід лишається чи не один-єдиний – процедура банкротства.

Немає поняття "наглядова рада", а без ради як механізму контролю над менеджментом жоден іноземний інвестор не погодиться вкласти гроші в компанію.

Усе це – інструменти, що давно існують у розвинених країнах і дозволяють компаніям ефективно працювати, структурувати відносини між власниками, уникати корпоративних конфліктів або справедливо їх вирішувати, будувати великі компанії та холдинги. Головний же інструмент, який вимушені були використовувати українські підприємці від початку дев'яностих і до останніх років – це "понятійні угоди", розписані на листочках за схемою "ти мені – я тобі". Жодної юридичної сили вони не мали, а в разі корпоративного конфлікту санкції за невиконання цих угод лежали радше у площині кримінального кодексу, аніж господарського.

Сьогодні ми маємо можливість запровадити в Україні сучасні, цивілізовані інструменти корпоративного управління. У березні був ухвалений закон про корпоративні договори. Цього тижня Верховна Рада розглядатиме у другому читанні проект закону "Про товариства з обмеженою відповідальністю", розроблений за участі найкращих юридичних компаніями України, які не в теорії, а на практиці компаній знають наші реалій та "просунутий" досвід іноземних юрисдикцій.

Більшість великих українських компаній зареєстровані в іноземних юрисдикціях – Кіпр, Нідерланди та Британські Віргінські острови успішно посідають перші місця в рейтингу головних інвесторів України.

Є три головні причини, чому українці реєструють бізнес в офшорах. Першою з них є недосконалість української судової системи. Підприємці хочуть мати можливість захистити власні інтереси в неупередженому суді. Судова реформа, що має вирішити цю проблему, розпочата. Втім ця справа не швидка. Сподіваюсь, що ми зможемо побачити її результати вже в наступному році.

Читайте також: Марафон, а не спринт: здобутки й невдачі реформування української економіки

Друга причина, яку традиційно називають найважливішою, – податкове навантаження. Вважається, що в Україні воно зависоке. Але насправді рівень податкового навантаження в Україні далеко не найвищий в світі. За даними рейтингу Doing Business 2017, середнє податкове навантаження в Україні на середину 2016 року складало 51,9%. Для порівняння, у США це 44%, в Австрії – 51,6%, в Китаї – 68%, у Франції – 62,8%. У Німеччині – 48,9%. В Росії – 47,4%. У славнозвісній офшорній Панамі – 37,2%.

Третя ж причина – саме відсутність гнучкого сучасного регулювання у сфері корпоративних відносин. Власники бізнесу не мають тих самих інструментів структурування та управління бізнесом, не мають можливості домовитися по-іншому, ніж записано в імперативному законі, навіть якщо усі вони згодні з такою позицією. І як, наприклад, пояснити великій міжнародній компанії логіку, що на 0,0000000001% в статутному капіталі їх українського підрозділу потрібно записати якогось українця, досі складно.

Навіть якщо у вас немає власного бізнесу, є проста аналогія, що дозволяє усвідомити необхідність змін: у вас є сім'я. Чоловік або дружина, ваші батьки, ваші діти. У вас щаслива сім'я й ви цілком здатні домовитися про те, як вести господарство, скільки разів на рік їздити у відпустку та о котрій годині приходити додому. Але такої можливості у вас немає, адже всі ці питання визначені в законі й оскарженню або обговоренню не підлягають: максимальна кількість членів сім'ї – десятеро людей, усі вони повинні вкладати свою частку до сімейного бюджету та мити посуд у рівних частинах, інакше їх буде виключено зі складу сім'ї, усі рішення повинні прийматися лише за присутності більше ніж половини членів сім'ї. У відпустку їздити не менше двох, але не більше п'яти разів на рік, дітей народжувати не рідше ніж раз на п'ять років, але не частіше, ніж раз на рік. А той, хто контролює більше ніж 50% сімейного бюджету, має можливість виключити зі складу сім'ї інших учасників – без розлучень, відшкодувань та аліментів.

Чи одружилися би ви за таких умов?