Тієї страшної ночі мої батьки, фронтові лікарі, були зі своїм польовим госпіталем у Бахчисараї, пише у своєму блозі на "Новому часі" психіатр, громадський діяч Семен Глузман. Вранці вони прокинулися від незвичного галасу. Вийшовши з будинку на вулицю, почули голосне ревіння численних тварин. Незабаром все з'ясувалося: ревіла недоєна худоба на подвір'ях, де ще вчора жили кримські татари. Їхні будинки вже були порожніми. У Бахчисараї залишилася лише одна кримська татарка, дівчинка, що ночувала у своєї шкільної подруги-слов'янки. Вивезені були всі, старі, жінки, діти, навіть солдати й офіцери, що повернулися після поранення на фронті з медалями й орденами. Всі, включно з місцевими комуністичними апаратниками.

Мені було 10 чи 11 років, коли батько вперше розповів цю скорботну історію. Потім він не раз повертався до цього свого спогаду. Він, член комуністичної партії, боявся й ненавидів радянську владу. Боявся настільки, що навіть після мого арешту та засудження не вийшов з партії.

Читайте також: Чому Крим має стати національною автономією кримськотатарського народу

Я згадав усе це під час презентації фільму "Чужа молитва". Моторошний фільм про нашу моторошну радянську історію. Де вбивали всі, й нацисти, й комуністи. Тонкий, пронизаний болем фільм про трагедії Депортації та Голокосту. Не приховую, мені було важко дивитися, дуже важко. Виявилося, я давно відвик від такого душевного болю. Знаючи все, знаючи часову дистанцію між епохою Сталіна-Гітлера і сьогоднішнім днем, я згадав, тим не менш, багато. Недоглянутий, безпам'ятний Бабин Яр, де в кінці вересня сотні киян мовчки клали квіти під тиском контролю напружених облич десятків кадебістів і міліціонерів. Де неподалік, у сирецьких дворах, стояли машини, готові до прийому неблагонадійних.

Я згадав Зампіру Асланову і двох інших кримськотатарських активістів, що буденно, спокійно розповідали мені в Києві про загиблих у вагонах жертв жорстокої депортації. І про те, що 1972 року радянські слідство і суд поставили мені в провину, серед іншого, антирадянський наклеп про депортацію кримських татар у Середню Азію, що нібито мала місце.

Так, мої молоді сучасники, тоді це називалося антирадянською агітацією та пропагандою. Тоді, в 70-ті минулого століття, тільки з радіопередач "звідти" можна було дізнатися про марні спроби кримськотатарських сміливців повернутися на батьківщину предків. Про захисників обмовленого народу письменника Олексія Євграфовича Костеріні, генерала Петра Григоровича Григоренка, академіка Андрія Дмитровича Сахарова...

Читайте також: Три причини, чому Росія боїться кримських татар

Часи змінилися. Народ-вигнанець отримав право повернутися додому. До могил предків, до звичайного людського життя в їхньому, кримських татар, Криму. Де їх далеко не всі нові місцеві жителі слов'яни зустрічали доброзичливо. Поступово побоювання зникли, кримські татари – мирний, роботящий народ.

Знаю, чому мені було важко і боляче дивитися "Чужу молитву". Трагедія кримських татар триває. На зміну Йосипу Сталіну в Крим прийшов Володимир Путін.