Вечірній літак із Києва сів у майже безлюдному Варшавському аеропорту разом із літаками з грецьких островів, звідки повернулися обпалені весняним сонцем сучасні варшавські одіссеї.

Був теплий суботній вечір, я, як завжди, замовив таксі. Машина приємно пахнула новою пластмасою, водій їхав спокійно і був досить милим у розмові. Щоб дістатися до Белян, ми з аеропорту мали проїхати майже половину міста. За шибками видніли нещодавно відремонтовані вулиці, якими тихо ковзали новесенькі сучасні трамваї, що теж, мабуть, пахнули новим. "Дивись, уже немає тих старих трамваїв", – мало не сентиментально мовила дружина, і я кивком голови підтвердив її спостереження. У високих скляних залитих світлом офісних будівлях, певне, прибирали кабінети, бо ж кінець тижня. Вряди-годи ми проминали пари, що поверталися додому і, здається, мали задоволений вигляд. Через кільканадцять хвилин я відчув, що місто, у якому прожив довгий час і яке покинув понад 30 років тому, хоч і регулярно навідувався до нього, немов випромінює якусь нову і впевнену "бюргерську" стабільність.

Читайте також: Гуцульський Стікс: як близько ми стоїмо до світу міфів і магії

Коли йдеться про Варшаву, це приємна констатація, надто в контексті останнього тижня, прожитого в Києві, місті, яке я дуже люблю, незважаючи на його хаотичну й непередбачувану красу. Ці два міста наче теза й антитеза, та й то не в історичному вимірі, а в пошуках шляху до майбутнього. З одного боку, Варшава, майже цілковито знищена під час війни і нецікаво, якщо не брати до уваги реконструкції Старого Міста, відбудована, сіра, простелена на пласкій рівнині вздовж Вісли, виразно шукає своє нове, сучасне і небанальне обличчя. У Варшаві вже є місця, які можна полюбити, навіть якщо нас ніщо не пов'язує з цим містом.

Із другого боку, Київ, що гарно й гордо стоїть над могутнім і повним зелених островів Дніпром, справляє хаотичне враження своїми поганими транспортними розв'яз­ками і шляхами, що заполонені тисячами машин, які теж хаотично мчать у конкретно не визначених напрямках. Історичне місто, створене людьми і для людей, стало містом, у якому пішоходи становлять перешкоду на шляху автомобілів, і що більший та дорожчий автомобіль, то відвертіше водій засвідчує до них свою зневагу. Навіть якщо мешканці тих великих розкішних машин покидають свої, мабуть, затишні садиби на колесах, серед звичайних пішоходів вони поводяться так, ніби й на них перейшов престиж автомобільної марки, яка стала їхнім господарем. Адже насправді всі супермарки купують собі водіїв, щоб ті ненастанно дбали про їхній щоразу вищий престиж.

Хоч як смішно, але, віддаючи себе у владу такої марки, треба страшенно дорого платити і навіть змінитися, припасувати свій стиль життя до того, якого вимагає від тебе твій господар, скажімо, Mercedes, Jaguar, Range Rover чи Lexus. Є щось кумедне в усвідомленні, що кочові культури приділяли дуже велику увагу тому, що "на тобі", аби одразу було зрозуміло: "Як тебе сприймають, так і вітають". Натомість українська культура має історично стабільний осілий аграрний характер. Десь на шляху розвитку стався, певне, якийсь "збій" у системі – й кочове мислення опанувало всі верстви люду осілої культури. Було б цікаво, якби дослідники, які аналізують розвиток міст, – або ж брак того розвитку, – поглянули на Київ і з цієї перспективи. Осіла культура проти кочової культури.

Гумористичний приклад із розбещеними автомобілями – лише верхівка айсберга, який починається з недорозвиненої інфраструктури міста й закінчується нашими під'їзда­­ми, які належать нам, бо ми там живемо з неЖЕКами. Може, ми стаємо "осілими аграріями" – ну гаразд, щоб не вразити прикро київську інтелігенцію, нехай буде "бюргерами" – тільки за дверима наших квартир? Вже не один рік ставлю собі це запитання і повсякчас не можу знайти на нього задовільної відповіді. Я належу до обраних, бо, коли перебуваю в Києві, живу на вулиці Ярославів Вал, у межах княжого міста, на найкращій столичній вулиці, і то з огляду не тільки на її історичне значення, а й на потенціал, який завжди можна і зберегти, і відродити.

Читайте також: Канадська трансформація: від божевільні до коледжу світового рівня. ФОТО

Щодня, виходячи з дому, я дякую Богу, що на тротуарі мене не розчавив який-небудь джип або інший монстр, молюся в душі, щоб на переході не припаркувалася дама, яка на запитання "Чим пані займається?" відповідає великими літерами: "САБОЮ!". Йдучи до Золотих воріт, прошу Бога: "Вплинь на свій люд і його обраних представників, поверни їм розум і вчини так, щоб знайшлися поміж ними такі, які закриють цю гарну історичну вулицю для необмеженого руху автомобілів".

Сьогоднішня стаття мала бути про щось зовсім інше, але суботній травневий теплий вечір і "зачарований варшавський таксист", як колись у вірші Юліана Тувіма "Зачарована бричка, зачарований візник", допомогли мені зрозуміти, як варшав'яни (хоча 80% їх – мігранти або нащадки мігрантів із різних районів Польщі) перетворили своє донедавна дуже нецікаве місто на сучасну європейську столицю, де хочеться жити.

Єжи ОНУХ, "Тиждень"