Вже кілька днів інтернет і ЗМІ обговорюють тему російського військового єфрейтора Агєєва, який потрапив у полон до українських військових на Луганщині.

Паралельно з ним на Херсонщині до рук українців потрапили ще двоє російських прикордонників, які прибули на човні на материк із окупованого Криму. Всі вони страждають на спільну для російської армії хворобу - погану орієнтацію в просторі. Схоже, імперські війська існують у своїх винятково особливих координатах, де звичайні компаси та GPS-навігатори не працюють.

Там працює інше - правило, яке сформулював ще Купрін: «Россия там, где русские живут». А Путін додав: «Границы РФ нигде не заканчиваются».

Читайте також: Вы на коленях должны просить прощения у украинцев

Мати Агєєва, як відомо, дала інтерв'ю російським ЗМІ, де повторила фразу, яка ще з 2014 року стала мемом - «нас же там нет». Деякі блогери справедливо зазначили - тоді й її сина «нет». Дехто вступив з нею в листування через соцмережу «Одноклассники», де вона у всій красі проявила зміст серця російської матері, розповідаючи, що українське молоде покоління спилося, а її син «непьющий» і завжди любив армію.

Можна, звичайно, шукати емоційну сторону в реакції матері, адже син її перебуває не де-небудь, а в полоні. Але не варто... Чому? Тому що її слова - брехня. Просто так вийшло, що її «гордость родины» попався і вже не може «служить родине», вбиваючи українців.

Все вона знала і знає. Як і кожен (!) росіянин знає про участь РФ у війні проти України. Більш того, пишається і насолоджується цим.

Щоб усвідомити їхній образ мислення, достатньо пожити з ними поруч. За часів Сталіна більшість гадала, що диктатор просто не знає, що коїться на місцях і що робить НКВС. За часів Путіна ті кримчани, які хотіли «каміння з неба», вважають, що у їхніх бідах винна Україна і Аксьонов, а Путін просто не знає, що коїться в Криму. «Свята» невиліковна наївність.

«Проучили хохлов», - так писав мені в тих самий «Одноклассниках» один покидьок із Тули наприкінці 2014 року, розповідаючи про іловайське пекло. Він визнавав, що особисто брав участь у розстрілі українців і навіть оприлюднював фотографії. Зрештою, вже четвертий рік війна в Україні для росіян є шоу, де можна безпечно для себе рефлексувати, сидячи перед телевізором.

Нарешті для них на екрані йдеться не про Чечню і вибухи житлових будинків у Москві. Нарешті Кремль переніс фокус уваги на сусідню країну, після чого раніше регулярні повідомлення про теракти в РФ та масові етнічні сутички в їхній столиці кудись поділись з екранів ТБ.

Наче злий режисер змінив театр і тепер грає свою криваву п'єсу на іншій сцені, збираючи оплески, зокрема, таких ось «наївних» і простуватих «до невозможности» матерів із далекого Приуралля.

Тому будь-яке моралізаторство з апеляцією «шкода матір» просто недоречне. Хоча б тому, що не українські танки стоять під Ростовом, а російські в Луганську і Донецьку. Не українські військові бігають з автоматами по Воронежу, а російські військові по українському Донбасу. В цій історії важливо інше - алгоритм дій української сторони.

У травні 2015 року мені довелось бути присутнім на брифінгу в Генштабі, який був присвячений затриманню ГРУшників Александрова та Єрофєєва. Тоді я поставив запитання: чому ми чуємо лише про цих двох російських військових? Невже не було й інших затриманих?

Видно було, як важко відповідати представникам Генштабу на це запитання. Тоді Віктор Муженко визнав, що вони є і їх багато, але не про всіх з них можна говорити.

Цю ж думку підтвердив нині покійний заступник голови Адміністрації Президента Андрій Таранов. Тим не менше в повітрі повисла недомовленість: виявляється, про ГРУшників громадськість дізналась виключно завдяки смс військового і, відповідно, інтернету, де його повідомлення було «розкручене» за лічені години. Будемо вважати, що причиною такого мовчання є військова таємниця, але й відмітимо інше надважливе питання - необхідність збору доказів агресії РФ проти України.

Давно не вражає потрапляння на територію України озброєних росіян, від яких абсолютно прогнозовано відмовляється сама Росія. Тому перші запитання, які виникають у цьому контексті, полягають у наступному.

Перше - як ці факти і ці полонені можуть бути використані потім у суді проти агресора; друге - наскільки плутанина із визначенням АТО може зашкодити цьому; третє - необхідність проведення слідства і публічного суду над полоненими.

І наостанок четверте - як Україна може максимально вигідно обміняти цих «потєряшек» на українських громадян, які незаконно утримуються в казематах та підвалах окупанта.

Читайте також: Radio Free Europe: Операция "Сенцов"

Досвід обміну полоненими у нас вже є. Нагадаємо, що двох згаданих російських ГРУшників наша держава свого часу вже обміняла на народного депутата Надію Савченко.

Активіст і політв'язень Геннадій Афанасьєв був звільнений 14 червня 2016 року.

Але разом з тим кінорежисер Олег Сенцов у лютому 2016-го після судилища і катувань був засуджений на 20 років та висланий у Якутію.

Олександр Кольченко засуджений на 10 років.

Політичний і громадський діяч Микола Карпюк засуджений на 22 з половиною року ув'язнення.

В російських тюрмах офіційно перебувають майже 60 українських політв'язнів, здебільшого із окупованого Криму. В підвалах окупанта на сході України залишається більше сотні українців, а, за неофіційними даними, ця цифра в рази більше.