Цими днями нація і світ мали нагоду спостерігати апофеоз прояву особливого сорту  парламентаризму, яким панівний клас України збагатив світову скарбницю демократії.

 Винахід насправді дуже простий і доступний усім цивілізованим народам. На території держави створюється анклав площею кілька сотень квадратних метрів, під куполом якого жоден закон не діє.

 А хто дислокується там, де закон не діє? Правильно – кримінал, природа якого й полягає у тому, щоб жити, красти і процвітати поза законом. 

Мушу зізнатися, що в один прекрасний момент, за два роки до Майдану, я взяв на себе скромну місію – увічнити національного парламентарія.

Я створив герою нашого часу нерукотворний. пам'ятник. Спочатку то була п'єса, яку я показав корифеям театру у Києві і Львові. Вони ділилися захопленням і клялися, що ніколи ця п'єса не побачить сцени. Бо театри у нас – державні, і не можуть у дусі національного реалізму показувати владу. Бо "нас усіх розженуть", тому усе, що може національне мистецтво, – гратися у вічного  “Шельменка-денщика”.

Я переробив п'єсу на сатирично-політичний роман, який “Фоліо” оперативно видало.

Твір називається “Брати або Могила для “тушки”.

Головний герой – народний депутат під погонялом “Дві ходки –три созива”. Думаю, Ільф і Петров позаздрили би мені, бо їхній розпіарений Остап Бендер – то просто, справді смішно в порівнянні із епохальним колоритом мого сучасного велета.

Таким постає немеркнучий образ нардепа в устах його високооплачуваного політтехнолога:

 "Усе це шобло лише думає, як би на горбу народному писки напакувати. Злодюга на злодюзі і злодюгою поганяє. На усіх гілках влади. От що таке українська політика і псевдоеліта національна. А ви – ви не такий. Ви син свого народу, що з нього вийшов. Важко склалася доля у молодого хлопчини. Мало не з дитячих літ зазнав, що то значить баланду на зоні смоктати, але не зламався, навіть не зігнувся. Навпаки – загартувався наче спеціально на двох ходках. Щоб потім взяти на себе велику історичну ношу і вести рідний знедолений народ у Європу протягом уже трьох скликань. 

Давайте проаналізуємо ситуацію, яка склалася у державі. Якби усіх, що сидять нині у сесійній залі повернути у місця їхнього відбування покарання, внутрішній двір навіть найпрестижнішої тюряги сповнився б багатолюддям. Я вже не кажу про тих, які може у молодості не сиділи, але цілком заслужили це високе право своїми подвигами у процесі будівництва ринкових відносин в умовах печерного капіталізму. От ви знавець в економіці. Скажіть мені будь ласка, чи є серед ваших колег по парламенту такі, які прийшли із бізнесу і за діла свої праведні не загриміли би, якби вони жили не в Україні, а у Євросоюзі?

• Нема таких, Едік, – спохватився Гоша. – Ти же знаєш, тут я у теми. Нема і не може бути таких. Тому і лізуть сюди , падли, щоб їх не посадили. Прячуться, єдрьона вош, за єту самую недоторкаємость.
• А інші – якщо не  сиділи, то їхні папіки, братани чи наслідники? Не будемо показувати пальцем.  Тому у контексті цілісності політичного класу ви, Петре Павловичу, далеко не передовик. Скромний середняк у кримінально-депутатських  рядах.
• А мені у передовики не нада, – розчулений таким щасливим поворотом державотворчої теми кинувся в обійми до іміджмейкера   ощасливлений ним нардеп. 

  – Щоб потрапити у передовики, вам би треба ще раз сісти. Тому зупинимось на досягнутому”.

 Тільки згодом світ здригнеться від камазів із вкраденим баблом у Межигір'ї. А у п'єсі, яка п'ять років тому   не пройшла цензури  свободи слова, є таке пророче видіння:

"Ця мить в історії українського парламентаризму гідна пензля Мікельанджело, коли слуга народу витягає із креденца з-поміж тарелів тугий згорток запакованих, як оселедець, доларів.

Кращі із кращих народних депутатів збагатили світовий парламентаризм багатьма інноваціями політичного менеджменту. Але за цим показником із українським парламентом не зрівняється жоден інший, крім великоруського, - а саме за кількістю циркуляючої налічки у стінах парламенту. Стало уже правилом, що якщо ти “настоящій”, із великої букви сенатор, повинен тримати у заначці не менше повного КАМАЗа, та ще  й із прицепом — налічки!

 Наївні люди, ці ревізори фінансових розвідок  із тими офшорами. Там теж повинна лежать та сама заначка, але ти тільки у такім разі чуєшся приналежним до еліти великої нації, коли можеш помацати власне бабло. Гори бабла! Повний Камазище у бомбосщовищі! Налічка — от вона національна ідея, що єднає воєдино усі фракції і партії, усі внутрішні регіони і зовнішні кантони, усіх народних депутатів, які за рахунок того самого бабла заслужили народну довіру".

Селекція парламентаріїв, яка досягла найвищого рівня при нинішньому режимі, від самих витоків перетворення тоталітаризму у демократія мала одну єдину мотивацію, яка, як сказав би Володимир Ілліч, і є наймогутнішим рушієм історії:

• Без мандата – нікак нільзя. Без мандата – як без мандата. І ні туди, і ні сюди, – гримаса на пиці нардепа розповзлася від вуха до вуха у самовдоволеній посмішці. – Але, братан ти мій дорогий, Едя. Зарубай собі на носу –  мандат я собі куплю. Ти поняв? Нема в Україні таких партій, у яких би чесний кандидат не міг собі купити мандата. Нема таких. Бо, я тоже коє-шо в теорії шурупаю, хоча в основном із практики, бо шо то за партія, що мандатами не  торгує? Таких партій не буває. Чим же вона тоді торгувать буде? Що у неї ще є, крім мандатів? Вона ж газом чи люмінієм торгувать не буде. Вона ж партія! У нас, щоб ти знав, по теорії, бізнес отдєльно, а політіка – отдельно. Тому партія повинна торгувать мандатами, а ми от газом. Пожалуста. Усьо чин чинарьом. І Європа так каже, щоб отдєльно. А будеш себе гарно вести, і тобі, Едя купимо.

Вдячні виборці щодня і щовечора впродовж десятиліть заглядають крізь олігархічні телеокуляри лохотрону, щоб проникнути у глибини державотворення, бо нема цікавішої теми на усіх каналах, крім побуту парламенту, нема популярніших героїв прямих ефірів, окрім омандачених слуг народу.  Усім громадянам, включно із просунутим громадянським суспільством,  хочеться знати до щему у п'ятах, як живуть ті, кого ми посилаємо так високо і так далеко на виборах:

• А ви, шпана, будете вчить мене парла, парме, пурламентаризму. Будь він неладний. Вчить мене не надо. У мене за плечами – дві ходки і три созива. Но поговорім о вєчном. Так от - шо повинен робить депутат, як ви кажете, у своїй каторжній праці? - парламентарій в особі Капця все таки за рівнем обізнаності переважав зека, бо три скликання — все таки більше, ніж дві ходки. - Ну найперше, буть серед виборців. Ви ж знаєте, я не гребую, я не те, щоб там зазнався. Будь попроще і народ за тобою потягнеться – цей мій девіз ще з тих времьон.  Завсєгда навідаюсь у село. Зупиняю кортеж, як бачу вас на подвір»ї. Питаю по-людськи – отець вдома? Можу й на чайок заглянуть. Ви, пані попадя,  моя довірена особа. Должна буть індивідуальна робота. Це перве. І друге - що повинен робить депутат? За мандат розрахувався. Усьо чин чинарьом.  Там у офісі демократичної партії  сидить секретар цк по бабках, ну, як його, Едік, по теорії зовуть? Не знаєш, а должен знать? Ага вспомнив. Як ото було у вас в Італії у братські партії у цього, у Муссоліні, портайгеносе. Мушу сказать, що Сікач, як мій лічний кошильок, його незлюбив. Вони тариф виставили – сім лімонів за мандат. А якщо ми беремо два? Сікач каже тому портаю – старичок, ето уже опт, ну, як у бізнесі. Ми із бізнеса прийшли. Среднього. Давай скидку, дискантер давай. А він, слиш, як той демократ у кіно – торг здесь не уместен. Ну Сікач двері прикрив, і об'яснив йому – почому нині горіхи. Короче взяли по п»ять. Ітого – десять лімонів за два мандати внести у касу демократії. Причом, налічкою. Хаваєте різницю   между – по перерасчету і налічка. Це ж відмить треба. Шо я напишу у бюджет фірми – бабки за мандат і оддам у налогову? Тому етім самим, спинним мозком і ніже рискуєш. Так от, коли ти уже попав під купол, треба усе це діло грішне, святий отець, щоб ви знали, яка тяжола у нас робота, треба відбить. Своїм горбом.  А який дурень буде цим маратися, щоб коли відніс десять лімонів і відбив тоже десять і на ноль вийшов. То ізвінаюсь, не піраметарізм, а анонізм, простіть мені за грішне слово, но це свята правда. То єсть треба ще  собі наварить зверху. А іначе кому потрібна така політика, щоб нею порядна людина маралась. Хотя би ще одну десятку. Як мінімум.  Ви ж тут, електорат, тоже приучені із відкрити писками сидіти, ждете, що депутат вам принесе у дзьобику соломинку.   Так от що він принесе, коли він, ізвіняюсь, буде сидіть на яйцях, як та квочка? Буде сидіть на тій кнопці? І що він висидить? Птенци із яєць не вилізуть і не зацвірінькають йому в одному місці”.

"Дві ходки – три созива", продовжуючи демократичні традиції, купив мандат і для свого “горили”, що стереже його загартоване на нарах і народообране тіло.

 Новообраних депутатів тепер називають “новими обличчями”, в образ яких так смачно вписується парламентський новачок:

"Сікача на трибуну парламенту випускати було небезпечно не тільки для вітчизняного парламентаризму, а для національної безпеки в цілому. А от за столом  йому часом дозволялося відкривати рота:

• Та шо сказать. Народ там разний. Но наших, шо приятно, стало побільше. Ідеш по коридору, а навстречу тобі колега – по значку видно, нардеп, но не знакомий. Ну і знакомишся. Первим ділом – де сидів, коли вийшов. Там, шоб ви знали, ті, що не сиділи, чувствуют себе невдобно. В меньшенстве. Ну є єті. Шеф, можна говорить? Як вспомню, то вздрогну. Мене уже тіпає. Як народного депутата.
•  Це ті, що проти європейського вибору нашого народу? - спохватилася політично підкована попадя.
•  Та нє, еті якраз за вибор.
•   Так а чого ж вас тіпає?
•  А тому,  що вони педерасти.

Сікача занесло у прояви відхилення від політкоректності, яка в умовах демократії повинна гуртувати депутатські ряди, а не розвалювати роботу у стінах сесійного залу".

Подаю завершальний акорд моєї оди парламентаризму, твореної за два роки до Майдану:

"У селі Задвірці селяни підпалили садибу народного депутата Петра Капця. Відбулося зіткнення між виборцями та охороною народного депутата. Є жертви з обох боків. Хвиля протестів перекинулася на навколишні села, від так на прилеглі райони. Обурені маси повсталого люду здійснюють підпали будинків депутатів усіх рівнів, високопоставлених чиновників, бізнесменів, спостерігаються погроми адмінбудинків, офісів, автомобілів. У регіоні введено надзвичайний стан. Масові безпорядки охоплюють усе ширші території  у всіх регіонах.  Задіяні спецпідрозділи внутрішніх військ. Повсюдно відбуваються силові зіткнення сил правопорядку із повстанцями.  Як повідомляють наші кореспонденти із місць, колони розлюченого люду рухаються різними видами транспорту на Київ…"

                            2012 рік”.

У 2012 році, за два роки до Майдану,  я побачив його.

Власне, за такий фінал роману   й зазнав п'ять років тому нещадної критики театралів і просто любителів стабільності. "Ви кличете до бунту! Тільки що пережили Майдан! Не треба нам більше. І взагалі майдани не можуть бути так часто".

Можуть. І я його не кликав. Письменнику, напевно, дано чути, чим гуде земля.

Читайте також: Відкритий лист Петру Порошенку: "Підсумок трьох років президентства – три відсотки у сухому залишку вашої легітимності"

Василь БАЗІВ, для UAINFO