Нещодавно було оприлюднено результати загальнонаціонального соціологічного дослідження «Права людини в Україні». Дослідження доводить, що наші люди вже вивчили слова «дискримінація», «толерантність», «права людини» — вони їм знайомі. Але ці самі дані свідчать: люди не знають, яким смислом їх наповнювати.

З огляду на дослідження, багато людей — близько 60% опитаних — відзначили наявність такої проблеми, як дискримінація (з них 16% вважають проблему дискримінації дуже серйозною, ще близько 44% вважають її хоча не критичною, але серйозною).

Та, заглиблюючись далі у цифри, розумієш, що люди часто називають дискримінацією те, що їм нагрубіянили в соцзабесі чи наступили на ногу в тролейбусі. І зовсім невеликий відсоток розуміє, що дискримінація настає внаслідок порушення за певною ознакою, як то вік, стать, наявність інвалідності, політичні переконання, місце проживання, і як я можу себе захистити від цього.

Як показують результати опитування: у пошуках захисту прав людини лише деякі респонденти начебто готові йти до суду, інші воліють писати у ЗМІ, а ще краще — до президента. Зрештою, значний відсоток просить допомоги в родичів.

Скажу відверто: коли робоча група писала дизайн цього дослідження, ми цілком серйозно розглядали як варіант «куди звернутися в разі порушення своїх прав» — до спортлото. Іншими словами, ми свідомо прописували різні варіанти захисту, щоб зрозуміти — як українці діють, коли трапляється порушення їхніх прав.

Буквально з трьох-чотирьох місць, куди точно потрібно звертатися за захистом від дискримінації (скажімо, суд, поліція, Офіс Уповноваженого з прав людини), ми б не отримали такої чудової картинки й не дали б ті варіанти відповіді, куди люди реально звертаються за вирішенням своїх проблем.

Та мені набагато цікавіше було побачити результати відповідей професійних груп, серед них — держслужбовці, судді, поліцейські, вчителі, журналісти та правозахисники. Відповіді професійних груп говорять про дуже погані речі.

Читайте також: Богомолець: Психіатрична галузь і нині знаходиться у стані глибокого СРСР

Хоча одразу напрошується питання: коли мене опитують як «професійну групу», хіба я відповідаю не як людина? До слова, з тих самих суддів (180 опитаних), які поставили найвищу цифру неважливості дискримінації, — вони відповідали як люди чи як судді?

По-перше, ці самі судді показують, що… люди дуже мало звертаються до суду.

Справді, у судовому реєстрі, в якому загалом дуже важко щось відшукати, ми знаходимо дуже малу кількість справ, і ще менше тих, які реально мають стосунок до дискримінації. Зовсім мало таких, коли справа розглядається як дискримінаційна згідно з процесом, де судді щось досліджували й виносили відповідне рішення.

По-друге, ті самі судді, яких не навчали за 20 років незалежності тільки ліниві, виносять чудові рішення (іронія!). Зовсім нещодавно моя колега знайшла судове рішення за 2016 рік, в якому цілком серйозно йшлося про те, що в Україні немає закону про заборону дискримінації. І це 2016 рік! При тому, що ми ухвалили закон про протидію і запобігання дискримінації ще 2012 року.

Читайте також: Чотири зауваги щодо резолюції ООН про порушення прав людини в окупованому Криму

У мене питання: а що ми будемо робити з такими суддями? Це до питання професійного рівня суддів. Адже якщо виносять рішення, що не можна встановити дискримінацію, бо немає такого закону, звісно, ми матимемо результат, що проблема дискримінації в Україні не є важливою.

Інша група опитаних — поліцейські (206 респондентів). Останні три роки до їхнього навчання, зокрема, з прав людини, було залучено шалені ресурси, передусім, людські, інтелектуальні.

А цифри дослідження показують: на питання, чи можуть бути обмежені у правах певні соціальні групи, більшість відповіла з легкістю «так». Ці дані свідчать про те, що ми маємо проблеми. Знову ж таки: ці поліцейські відповідали, як люди, чи як представники правоохоронних органів?

І друге питання: коли вони виходить на роботу й виконують свої професійні обов’язки, то чи включається в них запобіжник «переді мною людина, яка має права»?

Як на мене, найцікавіші (читайте — найсумніші) результати дали вчителі (загалом опитаних 112 осіб).

З огляду на їхні відповіді, найбільша проблема полягає в тому, що вони абсолютно готові перекладати відповідальність та помічати лише верхівку айсбергу. Вчителі бачать дискримінацію «дитина — дитина». І так дійсно може бути.

І абсолютно не бачать дискримінації в системі координат «вчитель — дитина», «адміністрація — дитина» й взагалі «шкільна система — дитина».

Тож читаючи інтерв’ю з пані міністром освіти та її розділення на «здорові діти» та «діти з інвалідністю», мені перехотілося читати далі. І це лише на рівні термінів і філософії підходу до освіти.

Ще одна опитана професійна група — державні службовці (104 респондента). Їхні найцікавіші відповіді стосувалися квотування у сфері праці для людей з інвалідністю. Більшість з них визнала, що квоти потрібно скасовувати. Це при тому, що нещодавно було оголошено про ініціативу щодо квот для вікових груп... І де логіка?

З відповідей усіх професійних груп складається враження, що ми готові визнавати проблеми, пов’язані з правами людини, дискримінацією, але ми не готові визнавати, що маємо до них той чи інший стосунок.

Держслужбовці бачать порушення прав людини, усвідомлюють їх неприпустимість… і при цьому всьому продовжують залишатися на посадах і нічого не змінювати у межах своїх повноважень.

…Я дуже люблю вислів «традиційні українські цінності». Мені здається, що серед українських цінностей є така цінність — «шоб було». І як не прикро, права людини часто сприймаються як оце «шоб було»: ми не знаємо, що це таке, але краще хай воно буде. Як у добрих господарів, які в хаті тримають зайву пачку солі.

З позитивного: для громадянського суспільства це хороший сигнал — якщо люди впізнають такі слова, як дискримінація і толерантність, то наступний крок — працювати над тим, щоб люди розуміли ці поняття. І з категорії «шоб було» перейти в розуміння «а нащо мені це треба»?

ДОВІДКА. Загальнонаціональне соціологічне дослідження провели на замовлення Програми розвитку ООН в Україні та у співпраці із ГО «Центр інформації про права людини» та Офісом Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Загалом було опитано 2 002 респондента за квотною загальнонаціональною вибіркою, яка за областями України, типами поселення (Київ, обласні центри, інші міста, села), статтю і віком репрезентує доросле населення України (18 років і старше). Опитування проводилось у всіх областях України, м. Києві та контрольованих районах Донецької та Луганської областей. Опитування не проводилось в анексованому Росією Криму, м. Севастополі та на окупованих територіях Донбасу. Максимальна випадкова похибка (без урахування дизайн-ефекту) не перевищує 2,2% з вірогідністю 0,954.