Не лаймо соціологів, вони грають, як уміють. Зокрема, йдеться про оцінку кількості українців, які жодного разу не були за кордоном.

Дані досліджень різняться в півтора раза, лишається оцінювати порядок цифр. Найсвіжіший результат оприлюднив днями "Тиждень" із посиланням на R&B: 69%. Але мене більше вражає інша цифра: відомий журналіст і мандрівник Богдан Логвиненко стверджує, що близько 40% українців ніколи не перетинали межі своєї рідної області. Це в середньому по палаті, а в східних областях, наскільки пам’ятаю, до 80%. Я колись бачив дві мапи: на одній кольором було позначено схильність населення до мандрів (у відсотках), на іншій – розподіл голосів на вікопомних президентських виборах 2010 року. Уявімо собі: відсутність бажання (або змоги?) поміняти ландшафт і голосування за Януковича збігалися, як дві репродукції однієї картини.

Читайте також: Гуцульський Стікс: як близько ми стоїмо до світу міфів і магії

В Україні чимало проблем, і розподіл побутових звичок за регіонами не найбільша з них. Проте питання туризму, причому саме внутрішнього, за градусом суспільної уваги мало б бути на одному з перших місць, і ось чому. Українська економіка не розвивається. У нас, як і раніше, дебільні закони та, м’яко кажучи, недосконалі наглядові органи. Мало хто з іноземців мріє інвестувати в країну, що перебуває в стані війни, а вітчизняні магнати радше куплять собі зайвий маєток, аніж вкладуть у стартап. Якщо брати кредит на розвиток бізнесу в банку під 25–30% річних, то на таких умовах можна відкрити хіба що підпільне казино, але ті, хто відкриває казино, беруть гроші в іншому місці. Плюс побори. Плюс рейдерство. Плюс наші рідні суди.

Але є галузь, створена відчайдухами, яка розвивається, попри несприятливу бізнес-погоду, – це індустрія гостинності. З її представниками я зустрічаюся регулярно, і кожен із них на вагу золота. Найбільше їх у західних регіонах, звідки частіше їдуть на заробітки за кордон. Алгоритм відомий: привіз грошей – відкрив готельчик. Міні-готелі, хостели, садиби тепер уже спосіб життя на Франківщині чи Львівщині. Не сказати, що всі процвітають, але вони є. Проте думати, що готельний бізнес поширений лише на Галичині та Закарпатті, – величезна помилка.

Із паном Миколою я познайомився в Кибинцях – це село під Миргородом, яке прославив у своїх авангардних візіях Михайль Семенко. Років 200 тому тут був маєток Трощинських, тепер ані палацу, ані парку, зате лишився ставок. Краса дивовижна, та й риба непогано клює. Микола мріє перетворити це місце на туристичний магніт для втомлених містян. У цьому йому, хоч як дивно, радо допомагають односельці на чолі з головою сільради, а також полтавські, харківські, київські любителі літератури, які вже третій рік поспіль влаштовують тут мистецький фестиваль. Три поверхи, невеличкий ресторанчик, ба навіть їдаленька, до води метрів десять, і енергія господаря буяє. Він вірить у світле майбутнє свого бізнесу. Таких навіжених ентузіастів я зустрічав на Сумщині, на Чернігівщині, на Харківщині. Свого часу, ще до Майдану, активісти пролобіювали відносно пільговий режим для міні-готелів, і тепер в Україні, виявляється, у цьому секторі до 120 тис. ліжко-місць. Для 45-мільйонної країни це, звісно, крапля в морі, але вони є!

Читайте також: Цікаве – поруч. Потрібно лише зацікавити. ФОТО

У великих містах важко виокремити внесок туристів в економіку, у селі чи містечку все наочно: приїжджих треба годувати, розважати, обслуговувати. Це робочі місця й відчуття перспективи. Кожен, хто не реєструється в службі зайнятості, а вирішує свої проблеми самотужки, робить краще всім: він не вимагає грошової допомоги, платить податки й, можливо, і це головне, неминуче починає поводитися як відповідальний громадянин і вільна людина. Він активіст за своєю природою. Його важче надурити політикам. Його важче "нагнути" місцевим сатрапам.

І тут ми повертаємося до найважливішого: до свідомості. Не лише клас дрібних господарів еволюціонує, а й відвідувачі так само змінюються. Відпускники, які їдуть на відпочинок не по меню all inclusive, а по нові враження, починають думати інакше. Одна подорож до Польщі, не кажучи про Німеччину, пояснює про Європу більше, ніж години махання прапором ЄС. До речі, у Євросоюзі недарма туристична галузь підтримується численними програмами, це не заради бізнесу, а заради відчуття спільного культурного простору, заради боротьби із забобонами, так прописано на засадничому рівні. Якби населення Донбасу краще уявляло, як живуть українці під Львовом, вони не купилися б попервах на байки "гібридів" про "Правий сектор" і розіп’ятих хлопчиків. Інструментів зшивання країни, простих і зрозумілих, не так багато, то нащо ж нехтувати одним із них? 

Юрій МАКАРОВ, "Тиждень"