Після 26-ти років важкого становлення Української держави, її, на жаль, і сьогодні можна класифікувати лише як «державу пост-радянського типу». Це особливо неприємно визнавати після здійснення нинішньою владою достатньо успішної політики декомунізації.

Сутнісною ознакою подібного типу держав є зорієнтованість їх соціально-економічного життя не на стратегічні цілі розвитку нації, а на збагачення правлячої олігархічної групи, що увібрала у себе усі родові вади радянської колоніальної адміністрації в Україні. Це своєрідний, якщо скористатися термінологію французького філософа пост-модерніста Жана Бодріяра, симулякр національної еліти, «дійсності, яка приховує той факт, що її немає».

Зміна «правил гри» під вибори і її наслідки

Необхідність дотримуватись демократичних процедур періодично змушує олігархічні групи і політичні сили займатися виборами ‒ президента, парламенту, місцевих представницьких органів влади.

Дбаючи про своє майбутнє, центри впливу «партії влади», залежно від їхніх електоральних перспектив, намагаються підігнати, підправити реальність під свої спроможності. Новітня історія України нам наочно демонструє подібні схеми маніпулювання вибором народу.

Читайте також: ТОП-3 найбільш значущі будівельні проекти в Україні

Прояв такого маніпулювання – політична нездатність встановити чітку та зрозумілу процедуру проведення Всеукраїнського референдуму 2001 р. та реалізації його рішень (невідповідність в обґрунтуванні проведення всеукраїнського референдуму та пояснення щодо неможливості реалізації його рішення), що суперечить базовим принципам правової держави. Згадаймо також, що більшість виборів до парламенту проводилися на основі якісно нової законодавчої бази, яка напрацьовувалася як одноразове відступлення від регламенту (ad hoc) чи ж те, як через конституційну реформу обмежили повноваження майбутнього президента ‒ представника демократичних сил, трансформувавши президентсько-парламентську систему правління в парламентсько-президентську, щоб змусити президента з обмеженими повноваженнями прислухатись до олігархів, узгоджувати з ними свою політику, і таким чином локалізувати загрози для них, які проявилися в політичній реальності.

У ширшому контексті ця «конституційна реформа під вибори» спричинила серйозну деградацію всієї української політичної системи. Вона не лише обмежила можливість проведення реальних економічних реформ, але прискорила процес «бандитизації» українського партійного будівництва.

Донецьке організоване злочинне угрупування завдяки цим маніпулюванням не лише вижило, але, скориставшись безпорадністю демократів, виграло наступні вибори. Згодом Партія Регіонів, захопившись тотальним розкраданням національного багатства, поставила державу на межу краху.

І лише завдяки волі нації до життя вдалося зберегти Українську державу.

Сьогодні подібна, хоч і не дзеркальна, політична ситуація провокує схожі інтелектуальні інтенції частини політтехнологів.

Дехто з них, припускаючи, що політична сила, до якої вони належать, не здатна виграти президентські вибори, намагається адаптувати «старий трюк» до сучасності. Але бачима передвиборча ситуація це лише зовнішня видимість, за нею стоїть принципово інша пост-майданна реальність, яка в принципі відкидає використання таких примітивних плагіатів «маніпулювання вибором суспільства». Строго кажучи, це політтехнологічне завдання необхідно буде розв’язати з багатьма невідомими, які можуть в ході їхньої активації докорінно змінити розклад сил, перевернувши усе догори дриґом.

Гаразд, припустимо, що вдалося протиснути конституційну реформу, і нові вибори пройшли за новими правилами. Але далі постане жорстке питання: що буде покладено в основу функціонування нової парламентської більшості? Позапарламентський олігархічний договорняк? Ця базова установка при першій же серйозній внутрішньополітичній кризі лусне, як мильна булька. А якщо на внутрішню кризу накладеться зовнішньополітичний чинник? Наприклад, Кремль підніме ставки в гібридній війні і спробує безоглядно розчленувати Україну. Чи витримає подібна конструкція такий історичний виклик? Не торкаюсь таких питань, як роль парламенту у соціально-економічному розвитку суспільства, він за подібних умов взагалі нереальний.

Але чи дає підстави усе попередньо сказане зробити висновок, що конституційна реформа сьогодні в принципі шкідлива?

Абстрагувавшись від власних уподобань, скажу, що ні. За певних суттєвих коректив вона може бути суспільно корисною. Звісно, якщо в основу буде покладено якісно інший підхід. Передусім, якщо буде змінена природа українських партій ‒ основного суб’єкта політичного процесу в суспільстві – і усунено олігархічний вплив на них. Скажімо, якщо нинішня владна група дійде консенсусного висновку про історичну необхідність створення масової ідеологічної партії.

Технологічно реалізувати такий проект можна відносно легко, скориставшись «праймеріз» ‒ механізмом конкурентного обрання із членів партії кандидатів на загальнонаціональні вибори. І тут уже матиме другорядне значення, яку політичну силу буде покладено в основу цього нового політичного структурування. Тут сам процес буде змінювати політичну реальність в бік її демократизації.

Такий підхід може реально вплинути і на зростання загальнонаціонального рейтингу цього якісно нового партійного утворення.

А формування більшості в новому парламенті на основі фракції такої партії закладе фундамент для розвитку справжнього парламентаризму, зробить вагомий крок у бік зміцнення української державності; прискорить елімінацію олігархічного рудименту із соціально-економічної життєдіяльності суспільства.

Зовнішньополітичний контекст державного будівництва

Улюбленим інтелектуальним чтивом ліберальної публіки останніх 30-ти років був американський філософ Френсіс Фукуяма. Їх полонила висловлена ним ідея про «кінець історії», який нібито наступив одночасно з безславною кончиною СРСР. Ця теорія була прийнята беззастережно і безальтернативно: «годі сумніватися ‒ безконфліктно будуємо нове і світле майбутнє».

На перший погляд, для таких припущень існували серйозні підстави. Передусім, як уже було сказано, це крах СРСР ‒ системного антагоніста світової капіталістичної системи, що потягнув за собою нищівну поразку комуністичної ідеології.

По-друге, Фукуяма у процесі вибудовування теоретичного підґрунтя своєї концепції, посилався на метра німецької філософської класики Гегеля. Правда, згодом, коли опоненти «притисли його до стінки», виправдовуючись зізнався, що самого Гегеля не читав, лише знайомий з його ідеями в інтерпретаціях.

І третьою підставою було зростання глобалізаційних процесів, що спрощено витлумачувалися космополітичними медіями, як творення єдиного, безнаціонального простору. І, що важливо, не післязавтра, і навіть не завтра, а майже сьогодні.

Тому для багатьох сподівальників подібної «картини світу» стала справжнім шоком (когнітивним дисонансом) поява альтернативних тенденцій у світі, що у політичному вимірі відобразились у русі за вихід Великої Британії із складу Євросоюзу («Brexіt») та проголошенні 45-м президентом США курсу під гаслом «Америка понад усе». Особливо нестерпним для носіїв подібного світогляду було те, що ці процеси проявилися не в державах африканського рогу чи південноамериканського маргінесу, а в серцевині світової капіталістичної системи, у «цитаделі свободи».

Виявилося, що історія зовсім не вмерла, а й далі продовжує рух уперед. Різні нації можуть мати несумісні інтереси, конкурувати між собою, і навіть достатньо жорстко поборювати одна одну, а не радісно, як гадалось, цементуватись в щось єдине, глобально-змертвіле.

Що ж сталось з англосакським світом, що він раптом відступив чи то на крок назад, чи то вбік від власного євроатлантичного дітища?

Найпереконливіше відповів на це питання ще 20-років тому Збігнєв Бжезинський, який зазначив, що об’єктивне падіння удільної ваги США у сукупній величині світової економіки автоматично знижуватиме їхню політичну роль у ній.

Зміни, що охопили сьогодні США, є спробою зупинити цей об’єктивний процес. І роль сьогоднішнього президента США тут другорядна, швидше як талановитого демагога, а не як деміурга змін. Роль останнього виконує колективна особа ‒ національна республіканська еліта.

За певною хаотичністю дій республіканської більшості проглядається конкретний сценарій: по-перше, персональний щодо президента ‒ через Конгрес обмежити його волюнтаризм, і, по-друге, здійснити фундаментальне «перегрупування» національної економіки, дати їй «друге дихання». Скинути з неї усе, що її обтяжує, для модернізації та наступного ривка вгору.

Сполучені Штати Америки завуальовано хочуть повторити власний досвід ХІХ-го століття. Коли невдовзі після здобуття незалежності вони проголосили Доктрину Монро (1823 р.) ‒ радикальну протекціоністську політику щодо захисту власної, на той час доволі кволої економіки, що програвала вільне змагання британській та німецькій. Основним мессиджем цієї політики згодом стало гасло: «Америка для американців!». Протекціонізм США був настільки рішучим і безоглядним, що вони навіть топили європейські торгівельні судна, які пробували прорватись з різноманітним товаром до Америки.

Після завершення повноцінної модернізації промисловості, коли для американських товарів стало затісно на національному ринку, США на межі ХІХ-го ‒ ХХ-го століть радикально поміняли філософію своєї зовнішньої політики, проголосивши, що тепер вже вільна торгівля є основою людського прогресу. Відповідно до цих економічних змін була підігнана нова політична доктрина.

Можна певнено сказати, що щось подібне хоче зробити нинішня американська республіканська еліта, звісно не так грубо і всеохоплююче, але по суті те саме. Американці сьогодні намагаються перегрупуватись, скинути баласт ‒ як внутрішньополітичний, так і зовнішньополітичний. Прискорено завершити чергову технологічну революцію і знову як могутній лідер зайнятися світовою експансією.

Із усього сказаного випливає важливий для нас висновок: значення національних держав сьогодні не зменшується, а навпаки зростає. Як і підвищується напруга суперечностей між основними грандами світової політики: США, Китаєм, Індією, Бразилією, Росією, Великобританією, Францією, Німеччиною у боротьбі за виживання.

В умовах зростання конкурентності в глобальному світі та розташування України у важливому «вісьовому просторі Євразії» (за визначенням Г. Маккіндера), для нас є доконечно необхідним зміцнювати свою державність. Бо від здатності національної політичної системи адекватно і оперативно реагувати на світові виклики залежить не лише рівень життя населення, але й національна безпека.

Враховуючи різні фактори видається, що сьогодні найліпшою формою державного устрою для України була б президентська республіка, ‒ вибудувана за зразком США або президентсько-парламентська за зразком Французької Республіки.

Про важливі супутні окремі аспекти державного будівництва

Стратегія державного будівництва це багатоплановий і цілісний проект, що спрямований у майбутнє, і його, звісно, не описати одним газетним текстом, але не можна у розглядуваному контексті не доторкнутися, хоча б стисло, ще двох супутніх актуальних проблем.

Перша – це земельна реформа. Перетворення землі у товар без деолігархізації суспільства ‒ в кращому випадку, призведе до посилення олігархізації економіки, а відтак, не вирішить ні економічних, ні соціальних питань, але загострить політичні.

А, в гіршому, більш реальному випадку, вона буде скуплена російськими монополістами, і ми непомітно в незалежній державі перетворимося на «рабів русского міра». Навіть побіжний аналіз ЗМІ, що пропагують ідею безумовної «товаризації землі», опосередковано підтверджує цей висновок.

Необхідно зрозуміти: земля це єдиний матеріальний ресурс, що залишився у нас, який ми можемо не тільки конвертувати в акумуляцію капіталу для модернізації економіки(здійснення радикального технологічного перевороту економіки), а й для розвитку середнього класу на селі(фермерів).

Читайте також: В Укравтодорі готуються до будівництва першої платної дороги​​​​​​​

Наша земля це не патріархальне минуле українського народу, це його майбутнє.

Друга проблема – освітня реформа. Соціологи давно встановили певну закономірність: чим більше людей в державі з вищою освітою, тим інтенсивніше вона розвивається. Тому проведення масштабної освітньої реформи необхідно вибудовувати не на «мавпуванні» західних зразків, а на розумінні власних потреб з наголосом на підвищення якості української освіти, особливо, вищої.

Необхідно підкреслити, що сьогодні ігнорується виховний момент в освіті, який через її систему мав би відтворювати свідомих громадян України, як її будівничих. Так, для прикладу, були зліквідовані кафедри історії України у непрофільних факультетах українських ВУЗів, а курс аналізу політики там і не читався.

Тут варто було б запозичити досвід євреїв, які свої історичні книги виводили з тексту Святого Письма. І наслідки очевидні, ця спільнота, попри всі несприятливі обставини, вижила, і не просто вижила, а очолила вершину цивілізаційної піраміди.

І нам варто було б, після століть руху в кільватері чужоземних ідеологій, нарешті навчитись вибудовувати «дорожні карти», відштовхуючись від інтересів власного народу.