Ось що я маю розповісти вам про демарші. Їх треба робити правильно. До того, а не після того. Тобто, демарш – це засіб вплинути на журі, якщо воно геть совість втратило, а не засіб не посваритися з подружкою, якій цього року чомусь не дали Нобель прайз.

Мене іноді запрошували в журі усіляких конкурсів, не Нобель, звісно, але нас і тут не кепсько годують. Іноді – в буквальному сенсі. Один молодий товариш затягнув мене в журі конкурсу, який хотів провести по суті ресторан. Все інше, зокрема книжковий рундук, було ніби при цьому ресторані. І їм захотілося провести конкурс оповідань про голубці чи хінкалі, чи піцу зі грибами – ускладню вам ідентифікацію національної кухні.

Конкурс мені сподобався вже в перший же день. Мене й іще трьох членів журі, з-поміж яких навіть професори (професорки) і викладачі (викладачки) літератури – ускладню вам визначення статі теж – пригощали фаршированою щукою і форшмаком чи млинцями з чорною ікрою й горілкою, чи в'єтнамськими їстівними тарганами – не так уже й важливо.

Всі були дуже світські й напівсвітські після горілки, дуже цікаво теревенили за столами, обговорюючи умови конкурсу та грошові премії переможцям, не співали, навіть попри наявність караоке. Кожному членові журі роздали по цілому клунку роздрукованих рукописів, тормозок із пельменями, судок із квашеною капустою й табличку для результатів, призначили дедлайн. Як я потім матюкався, намагаючись усе прочитати до того дедлайна, попри те, що організатори не встановили верхньої межі текстів і доводилося ледь не романи читати під ярликом оповідання про фетуччіні чи вустриці.

Ну, але якось впорався.

Читайте також: Вірші єднають українців. Націю створює не борщ, а поети

На другій зустрічі мене вже не годували різносолами, хоча вона теж відбувалася в ресторані, й там був його директор і власне затійник усього цього дійства. Втім, зустріччю її можна було назвати дуже умовно, бо з усіх членів журі на неї прийшов тільки я. Той заслаб, а той захворів, а той прислав депешу, що у відрядженні. Тож були тільки директор, упорядник, отой що мене в усе це втягнув, і я. Тобто виявилося, що тексти читав узагалі тільки я. Тож я виклав на стіл свою табличку, готуючись озвучувати свої мотиви голосування щодо фаворитів, але директор на неї навіть не глянув.

–  А нумо дамо премію ось цій, вона наша, зі Звенигородчини...

– У нас конкурс паспортів за місцем народження чи оповідань? – спитав я.

І почав щось розповідати про лідерів. Упорядник щось пробубонів примирливе. Мовляв, швидше, горілка потіє.

– Нє, ну гроші ж я плачу, – не погодився ресторатор. – Треба, щоб ось ця. Вона зі Звенигородчини.

Ось тут і пронеслося в мене в голові оте слово – демарш. Як це правильно робити, власним прикладом показував Тарас Федюк, який розлаявся колись із БіБіСями. Пора валить із цього кабака. Й повернути гроші халдєям. Але ось із цим було складно.

Читайте також: Чому маємо по краплі вичавлювати із себе... Чехова

Грошей за журіння я від нього ще не брав, не було чого вертати. Тільки один раз на шару повечеряв.

– А де у вас зручності? – спитав я в ресторатора. Сходив, куди треба, зробив, що треба, повернувся з туалету й сказав:

– Ну ось, тепер я вам нічого не винен. Я оголошую демарш. Ні на яке нагородження завтра я не прийду, але дивитимуся, що скажуть по телевізору. Якщо переможе ось ця, зі Звенигородчини, залишаю за собою право на гучні заяви і єхидні коментарі.

І пішов собі перш ніж ресторатор здогадається залучити до роботи журі своїх вибивайл.

Потім таки дивився нагородження в новинах по телевізору – переміг учасник геть із іншого міста, навіть із іншої області, і навіть не з нашої галактики. Ресторатор у кадрі був дуже незадоволений, попри те, що телебачення, для чого все і робилося, приїхало. У його ресторани я про всяк випадок більше не ходжу.

Але ж подіяло. Бо вигадали демарш геть недурні люди, треба тільки вміти демарширувати зі правильної ноги.