Літним ранком 1933 року в одному із сіл  України – тоді частини Радянського Союзу – прокинувся маленький хлопчик, який спав на печі. Він був голодний – він не просто зголоднів, він голодував вже багато часу.

"Тато, я хочу їсти! Тато!", – кликав він. В хаті було холодно, його батько не відповідав.

Хлопчик підійшов до батька, який, мабуть, все ще спав. Потім він згадував – у батька "були сліди піни біля рота":  "Я доторкнувся до його голови. Вона була холодною".

Голод в Україні 1932-33 років став найбільшою смертоносною катастрофою в європейській історії

Голодна родина на своєму подвір'ї – фото з нової книги Енн Аппельбаум"Червоний голод"

Мертві та здихаючі коні в колгоспі біля Білгорода під час Голодомору

Трохи пізніше прибула підвода, навантажена людськими тілами, як снопами. Двоє чоловіків зайшли до будинку, поклали тіло батька хлопчика в мішок, кинули його на віз і поїхали.

Після цього хлопчина пішов з дому. Він бродив по пустельних полях, спав у стайнях, вишукував зернятка, "опухлий і обірваний", як він згадував. Але якимось дивом він вижив. Близько чотирьом мільйонам його співвітчизників не так пощастило.

Голод, що вразив Україну в 1932-1933 роках, став однією з найбільш смертоносних катастроф в європейській історії.

На Заході про це відомо не так добре, як мало би бути.

В самій Україні Голодмор – буквально – "винищення голодом" – часто розцінюють як еквівалент Голокосту – гігантську рукотворну операцію по вбивству мільйонів людей.

За цим стояла не одна людина – не тільки Сталін, який правив Радянським Союзом з середини двадцятих років до 1953 року, – а повноцінна збочена ідеологія, за якою селянський клас прагнули переробити відповідно утопічного комуністичного проекту.

Навіть сьогодні, в эпоху, коли наша свідомість регулярно атакована забраженнями жахів та страждань,  подробиці про Голодомор просто рвуть душу.

Читайте також: Голодомор 1932-1933 років – пам'ятатимемо. Із покоління в покоління

Голодні діти, масові поховання, червоні патрулі, навіть канібалізм: голод бачив людську природу, обдерту до кісток.

"Я була так налякана тим, що трапилося, що не могла розмовляти кілька днів, – згадувала жінка, якій вдалося врятуватися після того, як її, виснажену до кісток, помилково кинули до братської могили, –Мені довго снилися мертві тіла. Я часто кричала уві сні".

Сьогодні здається неймовірним, що є ще ті, хто заперечує голод. Дійсно, в путінській Росії архітектор голоду Сталін представляється не як жахливий тиран, а як геніальний потужний лідер, який прославив Росію і приніс їй світову велич.

Кілька років тому Путін на прес-конференції заявив, що немає нічого поганого, коли встановлюють пам'ятники людині, яка винищила мільйони людей. Сталін, за його словами, нічим не відрізнявся від глави британського парламенту Олівера Кромвеля – паралель неточна до гротеску.

Можна тільки Богу дякувати за журналістку і письменницю Енн Аппельбаум, чия нова книга "Червоний голод" не залишає сумнівів в відповідальності Сталіна за те, що сталося в Україні.

Вона, не шкодуючи читача, з страшними подробицями описує долі мільйонів невинних людей, жінок і дітей, які на свою біду, виявилися кимось на зразок "піддослідних кроликів" в жахливому марксистському експерименті.

Коріння голодомору йдуть в історію болісних кровопролитних відносин між Росією і Україною, які до цього дня є джерелом міжнародної напруженості і людських страждань.

Дівчинка залишилася без батьків – вони померли від голоду. Вона вижила завдяки допомозі сусіда.

Одне зі значень слова Україна – "прикордонний". Якийсь час велика її частина належала Польсько-Литовській Державі, але потім вона була завойована набираючою силу Російською імперією.

З тих пір російські націоналісти вважають її невід'ємною частиною свого євразійського надбання: навіть сьогодні апологети Путіна часто називають її "Новоросія" або "Малоросія".

Після більшовицької революції 1917 року Україна зробила ставку на свободу, але тільки для того, щоб бути подавленою Червоною Армією і перетворитися в республіку нового Радянського Союзу. Незважаючи на це, Ленін і Сталін ставилися до України з сильною недовірою.

Читайте також: Незламані Голодомором: геноцид не зміг убити українське національне відрождення

Українці були занадто гоноровими і незалежними. Вони наполегливо говорили на своїй власній мові; українські селяни були вкрай консервативні, тримаючись за свої сільські традиції; вони не відчували захоплення з приводу світлого марксистського майбутнього, яке обіцяли побудувати їх кремлівські господарі.

В кінці двадцятих років вибухнула катастрофа. Сповнений рішучості зміцнити своє правління, зайнявши місце Леніна на верхівці комуністичної системи, Сталін з дедалі більшим нетерпінням намагався придушити опір селян і рухатися до Утопії. Він розпорядився провести колективізацію в усіх радянських селах.

Слово "колективізація" звучить сухо і навіть нудно. Але наслідки в життях людей виявилися глибокими й трагічні.

Принцип колективізації був простий. Багатих і успішних селян належало "ліквідувати" голодом, вбивством або вигнанням. Решту загнати в величезні державні колективні господарства, де вони повинні були невпинно працювати на загальне благо радянських людей, а не для приватної вигоди.

Колективізація стала відображенням особистості Сталіна. Інший радянський лідер, можливо, діяв би більш обережно й обачно. У той ж час деякі більшовицькі керівники висловлювали думку, що він заходить занадто далеко, діючи занадто швидко.

Зерно, конфісковане у куркульської сім'ї в селі Удачне Донецької області

І Ленін і Сталін ставилися до України з сильною недовірою після її спроб добитися незалежності

Але Сталін стверджував, що колективізація – це правильний марксизм. Якщо марксисти хотіли побудувати соціалізм на землі, говорив він, вони повинні були знищити селянський клас. Як би вони, врешті-решт, могли отримати дійсно соціалістичне суспільство, якби дозволили людям вести приватні господарства і заробляти гроші?

Те, що сталося, виявилося жахливо страшним. Сталінські головорізи прочісували заможні українські села, відбираючи зерно, яке держава могла продати за кордон, що дозволило йому купити промислову техніку, якої вона відчайдушно потребувала. Повідомлення про наростаюче лихо потекли в Москву.

До весни 1932 року донесення таємної поліції містили безліч фактів про те, що селяни залишають свої будинки в пошуках їжі, про опухлих від голоду дітей, про сім'ї, які виживають на траві і жолудях, і навіть про те, що на вулицях українських міст і сіл лежать мертві тіла.

Читайте також: Чому родинні історії про Голодомор важливі для кращого порозуміння в країні

Були припущення, що реалізується секретний "план капіталістів, що намагаються налаштувати селянський клас проти радянського уряду".

Але Сталін нічого не робив. Навіть не маючи наміру втручатися, щоб допомогти постраждалим, він звинуватив у всьому українських націоналістів, і наказав таємній поліції посилити пошуки схованого зерна і сформувати чорні списки приватних господарств і сіл.

В якійсь мірі це продемонструвало глибину його хворобливих підозр щодо прагнення України до незалежності – це об'єднувало його з представниками колишнього царського режиму і насправді ріднило його з сьогоднішнім російським керівництвом.

Але це було також відображення його марксистського менталітету, адже йому всюди бачилися класові вороги, а прості люди були для нього не більше, ніж пішаки в жорстокій і безсердечний ідеологічній грі.

1932-й рік змінив 1933-й, Сталін продовжував безжальну конфіскацію зерна, голод переріс у голодомор.

Книга "Червоний голод" Енн Аппельбаум (на фото), не лишає місця для сумнівів у винуватості Сталіна

Аппальбаум описує стан голоду в деталях. Коли ваше тіло голодує, воно починає споживати власні запаси глюкози. Потім жири. На третьому етапі, через кілька тижнів, починається споживання власного білка, що руйнує тканини і м'язи.

Нарешті, ваша шкіра тоншає, очі виходять з орбіт, живіт спухає. Потім приходить смерть – від голоду або від таких інфекцій, як пневмонія, тиф і дифтерія. У будь-якому випадку, ваша доля навряд чи могла б бути більш жахливою.

Читайте також: Можливість бодай трохи пояснити значення страшного і незрозумілого слова Holodomor

Коли почали вмирати мільйони, почуття людської гідності загинуло разом з ними. В одному з незліченних жахливих прикладів Аппельбаум розповідає, як 15-річна дівчинка-селянка просила хліба,  який продавали комуністи,  у людей, що стояли в черзі, яка виходила далеко за двері магазину. У кожного перехожого дівчина вимолювала крихти. Нарешті, вона стала просити у продавця, а він накричав на неї і вдарив так, що вона впала на землю. "Вставай! – сказав продавець, штовхаючи її, – Іди додому, працювати!" Але вона не рухалася; вона була мертва.

Кілька людей в черзі почали плакати. "Дехто тут занадто сентиментальний, – загрозливо сказав продавець, – Легко впізнати ворогів народу".

В іншому селі маленький хлопчик дражнив дітей варенням і буханцем хліба, яку його сім'я зуміла отримати.

Літній українець запалює свічку перед пам'ятником мільйонам українців, які загинули під час великого голоду

Гарет Джонс в Борубодурі. Британський журналіст Джонс, котрий викрив голод, спустошуючий Радянський Союз Сталіна, був визнаний "неоспіваним героєм України"

Діти почали кидати в нього каміння: вони зупинилися лише тоді, коли він був вже мертвий.

Іноді члени однієї сім'ї знищували одне одного. Якийсь чоловік прийшов в таку дику лють від звуків плачу своїх дітей, які страждають від голоду, що задушив одну дитину в колисці, а двох інших вбив, розбивши їхні голови об стіну.

На Вінничині  селянин намагався задушити своїх голодних дітей, він запалив вогонь і перекрив димохід. Коли вони стали кликати на допомогу, він задушив їх голими руками.

Бідні селяни біля руїн спаленого куркульського будинку

Є розповіді про людей, що дійшли до канібалізму. В одному з сіл поліція заарештувала чоловіка, який зійшов з розуму після смерті своєї дружини. Сусід запитав, як тому вдалося краще харчуватися, ніж усім іншим. "Я з'їв своїх дітей, – відповів чоловік, – а якщо будеш багато базікати, я і тебе з'їм".

Пізніше, в таборах сталінського ГУЛАГу, жінка-полячка зустрічала сотні "нещасних, босоногих, напівголих українців", які були засуджені за статтею канібалізм.

Вони розповіли їй, що їхні діти померли від голоду; у нестямі від горя і голоду, батьки зварили їх і з'їли. Але потім, "коли вони зрозуміли, що сталося, то просто збожеволіли".

Чи потрібно визнавати голод актом геноциду? З цього питання до сих пір ведуться суперечки. Українці найчастіше говорять "так", росіяни і ті, хто на їхньому боці, кажуть "ні". Але в якомусь сенсі питання несуттєве. Важливим є те, що в результаті політики Сталіна мільйони життів згасли, а мільйони людей пережили жахливі страждання.

Читайте також: Історичні рубці: як Голодомор вплинув на формування сучасних України та Росії

Якщо говорити про позицію Заходу, воістину ганебним є те, що багато сторонніх західних спостерігачів відмовлялися визнати правду або свідомо намагалися її приховати. В рядах британських лівих було багато апологетів варварської політики Сталіна, серед них переконані соціалісти Сідней і Беатрісса Вебб, які вітали його режим як "нову цивілізацію".

Відважним винятком був журналіст з Уельсу Гарет Джонс, який здійснив поїздки по Україні в березні 1933 року і повернувся з екстреними новинами про "катастрофічний" голод.

Майже відразу ж британський журналіст при московському бюро "Тhe New York Timesе", володар Пулітцерівської премії, Уолтер Дюранті, опублікував у відповідь репортаж під заголовком "Росіяни голодують, але не вмирають з голоду".

Голоду немає, заявив Дюранті, назвавши повідомлення Джонса частиною пропаганди британського уряду.

Кілька місяців потому Дюранті, який проживав в розкішній квартирі в Москві, продовжив, і пішов ще далі. "Будь-який звіт про голод в Росії, – заявив він американським читачам в серпні 1933 року, – це перебільшення або злісна пропаганда".

Оскільки Дюранті мав більші зв'язки, ніж Джонс, багато людей з високим положенням, які повинні були реагувати, повірили йому. Як пише Аппельбаум, ще в 1986 році, коли великий історик Роберт Конквест опублікував книгу про голод "Урожай скорботи", ліве видання "London Review of Books" випустило огляд з різкою критикою, назвавши її прикладом антикомуністичної пропаганди.

Ганебно, що і сьогодні є ті, хто продовжує виправдовувати Сталіна.

Головним серед них, і це неймовірно, є прес-секретар лідера Лейбористської партії Великобританії Джеремі Корбіна, випускник Вінчестера Шеймас Мілн, який не упускає можливості виступити на захист комуністичного диктатора.

Читайте також: Роздратування голодом: хто й чому спростовує те, що Голодомор 1932-1933 років був геноцидом

На думку Мілна, люди повинні припинити розмови про жертв сталінського режиму. Замість цього потрібно пам'ятати про "досягнення комунізму в Радянському Союзі, у Східній Європі та в інших місцях, який забезпечив індустріалізацію, загальну освіту, дав людям роботу і зумовив досягнення величезних успіхів в сфері встановлення соціальної та гендерної рівності".

Голова прес-служби Джеремі Корбіна, випускник  Вінчестера Шеймас Мілн виправдовує Сталіна

Але за будь-якими мірками, подібні заяви – образа пам'яті мільйонів людей, що загинули від голодув Україні.

Жодна людина, яка  прочитала книгу Енн Аппельбаум – результат довгої скрупульозної роботи в російських і українських архівах – не сумніватиметься в тому, що в 1932-33 роках на Україні панував смертельний жах з вини Сталіна і його соратників-комуністів.

Єдине місце, де книгу, ймовірно, зустрінуть холодно – це Москва. Путін звинуватив Захід у "надмірній демонізації Сталіна", що він вважає "способом напасти на Росію".

Проведене усього три місяці тому опитування 1600 росіян показало, що 38 відсотків з них вважають Сталіна "найвеличнішим росіянином" всіх часів, за ним слідує Путін – за нього віддали голоси 34 відсотки. Це говорить про те, що у росіян "своя історія".

Що стосується українців, вони називають Голодмор центральним моментом своєї сучасної політичної та культурної історії – символом їх страждань від рук росіян і в  в той же час відправною точкою пробудження національної самосвідомості.

Читайте також: Голод і гідність: глибина приниження людини в СРСР

У цьому сенсі Путін, який позиціонує себе як спадкоємець Сталіна, вважає Україну всього лише "Малоросією", що безумовно приречене на провал.

Ніщо не дає нам права забути мільйони померлих, голодуючих дітей, скорботних батьків, братські могили та спорожнілі села. "Ми не можемо мирно лежати в своїх могилах, – написав якось український поет і політичний дисидент Микола Руденко, озираючись через багато років на Голодомор. – Ми, мертві, не можемо упокоїтися".

Сталінських жертв не повернеш, але згадуючи про них, ми допомагаємо їм знайти спокій.

Оригінал на Daily Мail

Переклад: Андрій САБАДИР, спеціально для UAINFO