Можна по-різному ставитися до референдуму в Каталонії. Думаю, всі тлумачення, професійні чи ні, ви знаєте.

Але є ось яка деталь: до Каталонії та Шотландії багато хто вважав, що національне питання в Європі закрито. Європа, мовляв, це наднаціональна реальність, національне питання – це давнє ХІХ століття, про нього можна забути, ми ж сучасні й модерні, постмодерні навіть. І тут українцям було складно: ми були одні з останніх, хто вскочив на цей старий потяг творення націй – і хто постійно мав відчуття, що він лізе зі своїм "ХІХ століттям" в епоху гіпстерів.

Читайте також: Політолог: Референдум в Каталонії – це великий провал Мадрида, який стане кривавим

І всі нам казали: мовляв, ви останні, нумо хутчіш, розберіться там зі своєю ідентичністю, бо ми вже всі далеко вперед пішли, ми вже всі глобалізовані, ось вам п'ять років – упораєтеся?

А виявляється – ні, виявляється, національне питання зовсім не закрите, навіть для такої чудесної, розмаїтої, карнавальної, саградофамільної Барселони. І також виявляється, що українці – не останні. Що будуть іще.

Я проти агресивного і ксенофобського націоналізму, але це не означає, що ми можемо класти "національне питання" та "ультранаціоналізм" в один кошик. Я думаю, що цілком можливо перейматися національним питанням і бути лібералом. Як на мене, це непоганий шлях. Шукати свого коріння та своєї історії, і при цьому бути толерантним щодо інших.

Читайте також: Як і чому виникають нові країни

Можна також по-різному ставитися до каталонського, шотландського, баскського чи фландрійського прикладів. Можна вважати, що це емоції, крок назад, порушення процедури (каталонська ситуація справді такою є) – чи навпаки крок уперед. Але не можна заперечувати, що це нова реальність. Реальність, коли nations are back. Це часом погано, часом добре – але з цією реальністю треба рахуватися. Це не тільки "популізм".

І, можливо, європейці, стикаючись із цими новими / старими ідентичностями, і нас зрозуміють краще. Виявляється, ми не останні. Виявляється, не можна "швидше".