Відсутність зовнішньополітичної стратегії та чіткого розуміння, як залагодити свої найбільші зовнішні проблеми, це те, що сьогодні найбільше поєднує Україну з Туреччиною.

Україна лише віддає паси американській і європейській дипломатіям, сподіваючись, що ті вирішать за неї проблему Росії (про інші свої проблеми українська дипломатія або не здогадується, або просто мовчить).

Туреччина та її партнери з НАТО та ЄС не пасують, а жорстко фолять один проти одного.

Традиційно Туреччина як більш раціональна держава швидше прийняла рішення, що з усього різноманіття скандалів і проблем варто зосередитися на чомусь одному. Цим питанням Туреччина визначила для себе курдську проблему. Недопущення виникнення курдської держави Туреччина обрала для себе основним пріоритетним завданням в зовнішній політиці (звичайно, коли залишатиметься час і натхнення, боротьба з Фетхуллахом Гюлленом теж почитиметься з не меншим завзяттям).

І тут, як гравець емоційний та азартний, Туреччина не гребує нічим. І відвертими скандалами зі традиційними партнерами – Німеччина змушена була просто вивести свій контингент із бази НАТО в Туреччині після того, як на цю базу не допустили делегацію німецьких парламентаріїв, що в свою чергу слід сприймати як акцію відплати за недопуск німцями турецьких посадовців на територію ФРН під час підготовки до референдуму про конституційні зміни в Туреччині. Й відверте та гучне обурення діями США, які підтримують курдські угруповання в Сирії. І навіть, що варто сприймати дуже серйозно, рішення про придбання російських систем ППО та ПРО С-400. Рішення достатньо безпрецедентне, оскільки держави НАТО, як правило, не закуповують озброєння з-поза блоку, тим паче в держави, що офіційно визнана Альянсом загрозою (і Туреччина підтримала це рішення на Варшавському саміті НАТО).

Окрім цього, Туреччина блокує спробу збільшити присутність ВМС НАТО в Чорному морі. Ідея, яку активно підтримують і Румунія, і Україна.

Більше того, Туреччина, попри позицію України, проводить спільні з РФ навчання в Чорному морі, хоча під час попереднього засідання Стратегічної ради президентів України й Туреччини домовилися до протилежного:

"3. Сприяти зміцненню механізмів регіональної безпеки в Чорному морі;

4. Нарощувати співпрацю в контексті спільних зусиль, спрямованих на забезпечення міжнародної безпеки, зокрема й у рамках НАТО".

Читайте також: Ердоган і Крим під російською окупацією: та ж глибока стурбованість?

Звичайно, Туреччина має і право, і свої мотиви робити все, що вона робить. Але зараз важливо інше. У сфері безпеки й оборони уявлення про стратегічну перспективу в України і Туреччини серйозно різняться (що нехарактерно для стратегічного партнерства). Україна не має права ігнорувати те, що в сфері торгівлі озброєннями Туреччина наперекір волі НАТО зближується з державою, з якою ми ведемо війну.

Звичайно, можливості спільного виробництва озброєнь чи використання можливостей Туреччини для підготовки українських військовослужбовців залишаються і не можуть не цікавити обидві держави. Але якщо перегляд оборонної, безпекової та зовнішньополітичної доктрин Туреччини відбуватиметься таким ж темпами й у тому ж напрямку, то як довго зазначені можливості залишатимуться привабливими й реалістичними?

Наступна стратегічна для обох держав сфера – енергетика. Торік під час попереднього, п'ятого засідання Стратегічної ради високого рівня в березні 2016 року в Анкарі президенти Порошенко й Ердоган домовилися та зафіксували це в письмовому вигляді:

"Вживати спільні заходи з метою розширення співробітництва двох країн у сфері постачання природного газу, зокрема шляхом використання газотранспортної інфраструктури України".

Туреччина не просто відійшла від цього зобов'язання. За час, що минув із попереднього засідання Стратегічної ради, вона розпочала спільно з РФ реалізацію недружнього щодо України проекту "Турецького потоку" – газогону в обхід території України.

Схоже, що цього року Ердоган і Порошенко вирішили просто забути про попередні домовленості. У центрі співпраці в енергетичній сфері вже проблеми підготовки фахівців для турецької ядерної програми. Це при тому, що саму ядерну програму Туреччини розвиває Росія. Отже, турки відвели нам зовсім не стратегічну, а допоміжну компліментарну до Росії роль і в газовій, і в атомній сферах. І ми погодилися?

Наступна стратегічна тема для України – Крим. Туреччина послідовно і твердо повторює позицію, яка не може викликати в Україні нічого, крім схвалення і вдячності, – невизнання окупації Криму та підтримку територіальної цілісності України.

Але в той же час Туреччина не має ні найменших намірів говорити про тиск на РФ із метою реалізації цих підходів. Небажання навіть обговорювати можливість санкцій проти РФ Ердоган укотре продемонстрував і в Києві.

За часткою суден-порушників міжнародних санкцій проти РФ за окупацію Криму Туреччина традиційно займає друге після самої РФ місце. Щоправда кількість турецьких порушників щороку зменшується.

Читайте також: Порошенко й Ердоган завершили розмову за зачиненими дверима

Кримськотатарське питання хоча нарешті й посіло чільне місце в порядку денних переговорів на найвищому рівні, однак через окреслену позицію Туреччини не отримує того розвитку, на яке сподівались і самі киримли, і Українська держава. Торгівля та відносини з РФ наразі для Туреччини пріоритетніші.

Звичайно, перелік питань двосторонньої співпраці між Україною та Туреччиною на цьому далеко не вичерпується, але нічого більш стратегічного, ніж уже згадане, в наших відносинах немає.

Так, торгівля важлива. І наразі найважливіше питання двосторонніх відносин. Але й тут не обходиться без "але".

Хоча сальдо двосторонньої торгівлі залишається позитивним для України, проте українські поставки в Туреччину скорочуються, а турецькі в Україну – зростають.

Окрім цього, торік у березні президенти України й Туреччини домовилися до кінця 2016 року закінчити переговори щодо угоди про зону вільної торгівлі. Не так сталося, як гадалося й із цим питанням. Угоди немає, і хтозна, чи буде в ближчому майбутньому.

Звичайно, є в наших відносинах і питання туризму, і питання культурної та гуманітарної співпраці тощо. Але такі питання є у відносинах із переважною більшістю інших держав, які Україна не називає стратегічними партнерами.

Не буду довго говорити про ще одну болючу тему – внутрішньополітичні процеси. І тут наші держави, здається, рухаються у протилежних напрямках. А без спільних цінностей стратегічного партнерства просто не буває.

Ось так і виходить – українсько-турецькі відносини стратегічного партнерства без стратегічності.

Мої спроби кілька тижнів тому обговорити це питання з українським послом в Анкарі викликало лише роздратування співрозмовника: "Невже Ви думаєте, що ми такі дурні, що не розуміємо й не помічаємо всього цього?" Щиро кажучи, питання, наскільки розумні чи дурні українські дипломати, мене не цікавить. Але відповідей на свої запитання я не почув.