Після мого повернення в Україну, самим частим запитанням до мене є «Ну что, уже адаптіравался?». Насправді, я не зовсім розумію до чого мені треба адаптуватися? До місця, де я прожив 23 роки? 

Ніякої адаптації мені не потрібно. Я прекрасно знаю, як тут йдуть справи, що тут за люди і яке життя. Так, згоден у нас інша атмосфера, і на те, щоб знову звикнути дихати нашим повітрям у мене пішло десь три дні.

Правильно мене зрозумійте, наше повітря чудове на смак, але в нього важка енергетика. Воно насичене страхом і образою, які трансформуються в агресію і злість. Але за три дні я це вже не так помічаю. Втягнувся.

А перші три дні це відчувалося дуже яскраво. Настільки, що звичайні посиденьки на лавочці перетворювалися на випробування для моєї рівноваги. Адаптування не треба, я був готовий до цих відчуттів, але сприйняття навколишнього середовища дійсно дуже сильно змінилося.

Читайте також: В Україні абсолютна більшість живе за принципом "аби не було гірше"

Стали очевидними речі, які раніше були не помітні. Чому ми цих речей не помічаємо? Тому що ми ніколи не бачили\не знаємо, що можна інакше. Я не маю права судити інших людей або повчати як треба жити. Тим більше, що люди є дуже різні і різноманіття це іноді викликає щире захоплення замислом Провидіння. Є просто красномовні речі, які свідчать про те, що в цілому, наше суспільство хворіє, вже має бажання вилікуватися, але все ще хворіє.

Якось їхав я в метро на Майдан, щоб зустрітися з англійським журналістом. Тут треба сказати, що я привіз з війни деякі проблеми зі шлунком, що були викликані особливостями харчування на фронті.

Так от, по дорозі я відчув, що проблема вирішила проявити себе у зовсім непідходящу годину: мене почало жорстко нудити. Вийшовши з метро на Хрещатику, одразу почав шукати очима вивіску «Аптека».

Просто за три місяці подорожі по Європі звик, що аптека - це місце куди люди звертаються за першою допомогою, тому і почав рефлекторно шукати її. Пройшов метрів сто від станції метро в сторону Майдану, побачив таку бажану вивіску, зайшов у середину і звернувся до фармацевта:

- Добрий день. Я себе дуже погано почуваю. Мені потрібно промити шлунок. Можна я скористаюсь вашим туалетом? 

- Нєт! У нас туалєт только для пєрсонала! – обурено відповіла жінка років п’ятдесяти.

Чесно кажучи, я не був готовий до такої відповіді.

- Будь-ласка, мені просто потрібно проблюватися.

- Ви что! Ето туалєт для мєня і маїх калєг.

- А якщо я втрачу тут свідомість?

- Я магу прадать лєкартсва ілі визвать скорую. Туалєт толька для пєрсонала.

Тут я почав посміхатися. Що я можу пояснити цій людині? Вона - продукт цього суспільства. Сам винен: я забагато від неї очікував.

Суть її відмови була не в туалеті «для сваїх». У крайньому випадку вона могла дати мені целофановий пакет, який дають разом з товаром, або пакет для сміття. Справа не в тому. Людина просто не бажала допомогти. Ось і все). Мені стало її шкода. Тому що я від фізичної нудоти позбавлюся, а вона зі своєї моральною нудотою живе вже десятки років. Це важко. 

Я пішов з відчуттям розуміння ситуації і поганим передчуттям. У наступному магазині мені сказали те саме, а до третього я вже не дійшов і сніданок почав з мене виходити прямо на Хрещатику.

Я таки зустрівся на Майдані з англійцем, пояснив ситуацію і запропонував піти у найближче кафе, де є туалет.

До того часу мені вже стало дуже зле. Мене врятував Позывной Маршал (Євгеній Жуков) і його дружина Інна (дякую вам, друзі) Інна забрала мене на машині, напакувала ліками і допомогла добратися додому).

За останні дні було ще декілька цікавих випадків, на які я б раніше не звернув уваги, або просто б розізлився, але вони чітко окреслюють всю проблематику нашого суспільства і причини виникнення цих проблем. Тому ніякого адаптування не знадобилося, навпаки, з’явилося спокійне сприйняття усього, що відбувається. Смирення.

Це наша біда: закритість, відстороненість від чужих проблем, постійна образа, сприйняття себе як жертви. Ми чекаємо, що хтось вирішить усі наші проблеми (політики, родичі, дружина, чоловік, екстрасенси та бог зна хто ще).

А вони чомусь не вирішуються. Це провокує агресію. Агресією насичено все довкола нас, а це викликає ще більше агресії, як сніжний ком. І справа зовсім не у війні. Ми стали такими набагато раніше.

Усе що зараз хороше відбувається в країні, це завдяки тим самим декільком сотням тисяч активних людей, чиїми руками робились події чотири роки тому. Може до них додалося відсотків десять, але у більшості ми так само ображені, боягузливі і злі.

Читайте також: Сором. Найогидніша риса українського менталітету. ФОТО

І я такий самий: злий і ображений. Але я зрозумів важливу річ. Вирішити цю кіпу проблем може лише одна людина.

Ти сам. Кожен з нас. Безперервною працею над собою. Я не буду нікого повчати – тільки самого себе. Я не буду нікому вказувати що робити – тільки самому собі. Але якщо хтось попросить поділитися досвідом – я обов’язково поділюсь. Я працюю над собою. Я в процесі. І, можливо, колись це зробить мене щасливим. 

Бажаю і Вам щастя.