Анкара за Реджеп Таїпа Ердогана намагається проводити відносно незалежну зовнішню політику. Туреччина, зрозуміло, залишається членом НАТО, оскільки тільки таке членство гарантує її безпеку. А ось турецькі шанси на членство в Євросоюзі, й до цього невисокі, тепер впали практично до нуля.

Здійснена 15 липня 2016 року невдала спроба військового перевороту в Туреччині призвела до затяжної кризи у відносинах Анкари із Заходом, причому як з Євросоюзом, так і з США. Причиною кризи стали розгорнуті урядом Ердогана широкі репресії не лише проти безпосередніх учасників путчу, а й проти сотень тисяч держслужбовців, суддів та журналістів, яких запідозрили у співчутті до ісламського проповідника Фетхуллаха Ґюлена, звинуваченого в організації перевороту.

Вся ця кампанія репресій (від звільнення з роботи до взяття під варту) супроводжувалася сильним наступом на свободу слова, зібрань й інші демократичні свободи, а також на незалежність судів. Крім того, під репресії потрапили й деякі громадяни країн Євросоюзу та США, що проживають у Туреччині. А на погіршення відносин Анкари й Вашингтона також вплинула відмова американської влади екстрадувати до Туреччини Ґюлена, що перебуває у добровільному вигнанні в США.

Читайте також: Україна й Туреччина: партнерство без стратегії

У цих умовах Туреччина прагне активізувати свої зв’язки за межами євроатлантичного простору. Передусім було нормалізовано відносини з Росією, що впали майже до нуля після знищення турецькими винищувачами російського бомбардувальника біля турецько-сирійського кордону 24 листопада 2015 року. Щобільше, у ставленні до сирійської громадянської війни почала створюватися досить протиприродна коаліція Росії, Ірану й Туреччини. При цьому інтереси партнерів у Сирії виявляються найчастіше прямо протилежними. Москва й Тегеран підтримують режим Башара Асада та його союзників з ліванської шиїтської організації «Хезболла». Анкара навпаки виступає категорично проти збереження родини Асадів при владі й також вважає «Хезболлу» своїм противником, підтримуючи лише переважно тюркську Сирійську вільну армію. Єдине, що об’єднує в Сирії Туреччину, Іран і Росію, то це протистояння з переважно курдськими Сирійськими демократичними силами, що підтримуються міжнародною коаліцією на чолі із США, та з бойовиками «Ісламської держави».

Дві коаліції: Туреччина, Іран і Росія, з одного боку, й міжнародна на чолі із США — з іншого, неофіційно домовилися про розподіл Сирії на сфери впливу, основною межею між якими слугує Євфрат. При цьому основну територію на схід від Євфрату контролюють курдські формування, а зону, що безпосередньо прилягає до турецького кордону, — турецькі війська й сили Сирійської вільної армії. Туреччина, крім того, претендує на контроль над сирійською провінцією Ідліб після того, як звідти будуть вибиті бойовики «Ісламської держави».

Угода про розподіл сфер впливу більш-менш працювала, поки російські війська та армія Асада були досить далеко від Євфрату, а основну частину Східної Сирії контролювали формування ІД. Проте ситуація змінилася після того, як сирійські урядові війська та їхні російські союзники наблизилися до Євфрату, а територія, контрольована ісламістами як у Сирії, так і в Іраку, почала стрімко скорочуватися під ударами курдських формувань, турецьких військ, іракських урядових військ та їхніх американських союзників. А тут ще іракські курди провели референдум про незалежність з абсолютно передбачуваним результатом.

В умовах, коли загальний супротивник двох коаліцій в особі «Ісламської держави» слабшає і ось-ось змушений буде повернутися до чисто партизанських методів боротьби, на порядку денному постає питання про те, хто буде перебувати при владі в Сирії, і як будуть розподілятися зони впливу основних гравців сирійського конфлікту. Можна тільки не сумніватися, що незалежно від того, яким буде центральний уряд у Дамаску, він напевно не зможе здійснювати реальний контроль як над курдськими територіями, так і над прикордонною зоною, зайнятою турецькими військами та сирійськими тюркськими формуваннями. У сирійському пасьянсі, який дедалі більше заплутується,  Туреччина стає тією силою, без сприяння якої не можуть обійтися решта учасників конфлікту.

Зокрема, без сприяння Туреччини США не можуть купірувати курдську проблему, яка загрожує призвести до арабсько-курдського протистояння в Іраку й вивести курдські сили з боротьби проти ІД.

Ердоган використовує зв’язки з Росією для відвертого шантажу США, які, незважаючи на всі конфлікти з Анкарою останніми місяцями, залишаються головним турецьким союзником. Так, покупка Туреччиною у Росії ЗРК С-400 покликана насамперед  змусити США постачити туркам протиракети «Петріот». Такий трюк цілком вдався Саудівській Аравії, коли повідомлення про купівлю саудитами тих самих С-400 змусило американців заявити про продаж «Петріотів» Саудівській Аравії. Імовірно, й Туреччина свої «Петріоти» рано чи пізно отримає.

 Зближення Росії з Туреччиною має свої очевидні межі. Йому перешкоджають передусім різні погляди Москви й Анкари на майбутнє уряду Башара Асада (тут, зауважимо, турецькі погляди цілком збігаються з американськими). Туреччину також турбують плани російської експансії на пострадянському просторі, насамперед на Кавказі й у Центральній Азії, де проживають тюркомовні народи. І, природно, захоплення Росією Криму не могло не викликати обурення в Туреччині.

У Москві також добре усвідомлюють межі російсько-турецького зближення. Не випадково Росія й досі не скасувала деякі торговельні обмеження щодо Туреччини, запроваджені після інциденту з російським бомбардувальником.

Читайте також: Ердоган і Крим під російською окупацією: та ж глибока стурбованість?

Недивно, що Ердоган бачить в Україні певну альтернативу як російському, так і європейському ринкові й заохочує зростання турецько-українського товарообігу. Також цілком очікувано під час візиту до Києва він засудив російську анексію Криму й висловив солідарність із кримськими татарами.

У цьому питанні Україна може покладатися на турецьку підтримку. Інша справа, що ця підтримка обмежиться лише дипломатичними заявами й гуманітарною та культурною допомогою кримським татарам. Чинити економічний і політичний тиск на Москву в кримському питанні Анкара не буде.