Хімія, фізика, біологія, астрономія, математика… Якби в мене було кілька зайвих років, я залюбки присвятив би їх вивченню цих дисциплін, хоча б до рівня 11-го класу, знову. Коли згадую свою школу, в мене два протилежні почуття: з одного боку, стійка ненависть до інституції як такої з її ієрархіями, дисципліною, лицемірством, комсомолом, браком фантазії, з другого – любов до місця, де класні чоловіки й жінки навчають тебе класних речей, навіть якщо ти в багатьох із них тямиш повільніше за своїх однокласників, пише для "Тижня" Юрій Макаров

Жодного разу в практичному житті мені не знадобилися знання ані про швидкість вільного падіння, ані про електрохімічний ряд металів, але без бодай побічного уявлення про це я почувався б дебілом. Утім, це суб’єктивне.

Це до розмови про культ знань, якого нам із вами тут бракує. Сьогодні в Європі, кажуть, протилежна тенденція. Розповідають, тепер уже не треба запам’ятовувати багато даних, достатньо лише уявляти, де шукати в разі потреби необхідний матеріал. Краще, мовляв, виховувати відкритість до нової інформації та готовність учитися. Щоб сформувати власну думку, варто було б ознайомитися з передовими досягненнями, ну хоча б походити, наприклад, до фінської школи – там, кажуть, прорив в освіті. Наразі ж у мене підозра, що все це постмодерністські штучки.

Справжні знання ніколи легко не давалися. Можна не вчити напам’ять синуси кутів (у мій час їх так само не вчили, замість того були паперові таблиці Брадіса, а зараз відповідна функція в смартфоні), проте варто розуміти, як воно функціонує, а для цього доведеться робити вправи, розв’язувати задачі, тобто попотіти. Нинішня школа навряд чи здатна виконувати такі складні завдання, для цього вона надто інерційна й виснажена, інакше батькам не доводилося б наймати репетиторів до кожного ЄДІ. Але поспіхом замінювати її якоюсь моделлю «клубу за інтересами» або «дитсадка для підлітків» теж навряд чи варто.

Читайте також: Чому не знати чогось – аж ніяк не соромно

Про що взагалі йдеться? Це шматочок довшої розмови про те, що в країні бажано було б побудувати "економіку знань": без неї в сучасному конкурентному світі Україні просто нічого ловити. І продавати назовні не рапс і не добрива, точніше не лише рапс і добрива, а й щось із більшою часткою доданої вартості. Я розумію, наскільки це звучить ідеалістично й безвідповідально, просто іншого виходу немає. Не лише тому, що нас ніде особливо не чекають, а й тому, що населення, не обтяжене освітою й певним фронтом складних завдань, незмінно приводитиме до влади зажерливих популістів, і це замкнене коло.

Сьогодні йде невидиме змагання за покоління тих, хто навіть не уявляє, що може бути об’єктом чийогось інтересу. Або завтрашні українці матимуть шанс реалізувати свій інтелектуальний і вольовий потенціал, або залишаться населенням заповідника, яке підгодовуватимуть тільки за те, що воно погодилося на роль буфера між справжньою цивілізацією й хижими номадами.

Я дозволив би собі вкласти власні п’ять копійок у досі безнадійну справу пошуків національної ідеї, у яких регулярно вправляються не останні вітчизняні інтелектуали. Ну, наприклад, цікавість – ось наше гасло. Ось сенс життя. З’ясовувати, як влаштований світ і мимохідь винаходити якісь корисні в побуті залізячки або алгоритми. Небагато країн ставили собі це за мету, і небагато країн на це здатні. Чомусь мені здається, що ми серед цієї меншості. Теж ідеалізм.

Фантазую далі. Що для цього потрібно? По-перше, звернутися до всіх іноземних грантодавців, щоб більшість коштів, які витрачаються на розвиток демократії, місцевого самоврядування, пенітенціарної системи, юридичної грамотності… бла-бла-бла… спрямувати на одну конкретну мету: підготовку вчителів, сучасних, освічених, розкутих, таких, які люблять дітей і свою справу.

Читайте також: Новий освітній закон – крок до суспільства освіченого загалу

По-друге, гіпотетичний напівміфічний "план Маршалла" для України переорієнтувати на те, щоб український учитель отримував плату, за яку не соромно перед колегою хоча б із сусідньої Словаччини, а краще Німеччини.

По-третє, забрати ліцензії в університетів, інститутів та академій, єдиним сенсом яких є заробляння грошових знаків на студентах-контракт­никах. Для цього винайняти спеціальну комісію з якихось марсіан-соціопатів, невблаганних і безжальних. Почати з вишів, де останнім часом були гучні фінансові скандали.

По-четверте, започаткувати національну програму перекладу українською підручників і наукової літератури… Почати фінансувати освітні курси на телебаченні та в мережі… Стипендії в Європі з обов’язковим відпрацюванням учителем у райцентрі…

У мене ще багато рецептів, звертайтеся, і я не боюся зажити слави міського божевільного. Я боюся іншого: дожити до того дня, коли з’ясується, що в моєї країни немає завтра, є тільки вчора.