"Шановні батьки, може, є в кого вихід на директора стадіону, щоб організувати тренування з футболу для наших хлопчиків як сюрприз до Дня захисника?" – це повідомлення в чаті батьків класу, у якому навчається моя дитина, перенесло мене в реальність. У якусь іншу, мабуть, паралельну. Бо в моїй реальності 14 жовтня не є заміною совєцького 23 лютого, як і не є "чоловічим" днем, пише для "Тижня" Наталка Дрозд

Я перепитала: який стосунок хлопчики-дев’ятикласники мають до Дня захисника? На мене накинулися шалені матусі, звинувативши в недалекоглядності, знеціненні, антидержавності й, що найцікавіше, у соціальній небезпечності. Виявляється, хлопчики апріорі захисники, вони ними народжуються, мають бути сильними, мужніми та захищати слабеньких дівчат. Просто за Ніцше: чоловік створений для війни, а жінка – для відпочинку воїна. Тільки-от нав’язана суспільством роль жінки залишається сталою: берегиня, господиня, а чоловіків призовного віку ті самі віддані матусі намагаються кудись прилаштувати, відкупити від армії, відправити вчитися за кордон.

Я навіть уявити не могла, що комусь узагалі спаде на думку механічно перенести "дєнь мужчін" 23 лютого на День захисника, мотивуючи тим, що ось жіночий день є. Та зараз не про гендер. А про знецінення й підміну понять. І неусвідомленість. Яким блюзнірством бачиться в умовах війни ця профанація, привітання авансом за ознакою статі, тоді як є реальні герої – живі й загиблі.

Але совок так міцно укорінився в багатьох головах, на свідомому й підсвідомому рівні, що суспільство досі готове протягувати облудність і лицемірство радянських свят, які насправді ніколи не відображали ні справжнього становища жінки в суспільстві, ні відповідальності за що-небудь чоловіка.

Читайте також: Як не перетворити День захисника України на совкове 23 лютого

І це ще один котел, тільки вже інформаційної війни. Захисники в нас там, на фронті, і видається цинічним намагання вітати тих, хто до неї, до війни, не причетний.

Батьки нашого класу вирішили подарувати хлопчикам похід у боулінґ. Катаючи там кулі, навряд чи підлітки думатимуть про тих, хто на фронті чи в госпіталях. Кулі в боулінґу, навіть якщо вони "мертві", – це не кулі на війні. І навряд чи в розважальних закладах сформується особистість захисника. Війна – це не збиті кеглі, а часто неприваблива реальність: бліндажі, обстріли, запах пороху, поту та смерті. Але на пропозицію повезти дев’ятикласників у військову частину перелякані матусі відреагували так: "І що там дітям робити?! По снарядах і зміях ходити? Де глузд? А нормальне спілкування немає розуму підліткам запропонувати? Це так треба не любити своїх дітей?! То, може, одразу в чотирнадцять на війну їх?".

Та ні, не треба на війну. Просто даруймо хлопчикам чашки або, наприклад, одеколон із чітким посланням: я тебе вітаю, а ти за це вирости мужнім захисником, шануй жінку, захищай слабшого. Цікаво, а які аромати сприяють формуванню рис благородного лицаря? Чи не логічніше тоді кожному майбутньому захисникові подарувати по пістолету або ефці – чого, нехай звикають!

Римейк совка, як сказав мій добрий друг. Що ж ми виховуємо таким чином у сьогоднішніх хлопчиках і дівчатках? Тягнемо з нашого радянського минулого не просто стереотипи, а подвійну мораль, коли по-справжньому одне, а в гаслах інше.

Я з повагою ставлюся до активних батьків, але не тоді, коли створюється видимість діяльності заради діяльності. Мене злить, коли в школах організовують "допомогу на фронт", яка зводиться до бездумного збирання банок із консервами або картоплі, тоді як фронт якщо й потребує волонтерства, то зовсім іншого. Та "збирачів" це не цікавить. Головне – оголосити, що й "ми допомагали".

Читайте також: Ганебний ювілей: від кого веде свій родовід 128 ОГПБр ЗСУ

Пам’ятаю, як уже в 2016-му бійці казали, що енергетика дитячих листів і малюнків змінилася. А сталося це тому, що написання листів на фронт стало просто формальним заходом, який проводиться організовано. І це сумно. Як і те, що привітання хлопчиків на День захисника практикують у багатьох школах України. Чи усвідомлюємо ми велику небезпеку в, здавалося б, таких невинних речах?

Війна колись закінчиться. І з часом це Свято Духу, яке нам далося через кров Визвольних змагань, революції, Майдани та війну, ризикує комерціалізуватися, зшароваритися й перетворитися на безликий і вульгарний "дєнь мужчін", які найменшого уявлення не матимуть, чим відрізняється ДРГ від ДШК.

День захисника – єдине свято, право на яке Україна завоювала. Захисник чи захисниця – це добровольці й мобілізовані, військові й цивільні, які взяли до рук зброю. Усвідомлюючи, що захищати – це не тільки стояти на блокпосту з автоматом, а за певних обставин змогти з нього вбити. Людину. І це важко, навіть якщо та людина – ворог. І не впадати потім у стан нещасної жертви обставин або вбивці. Бо в тилу ти залишив найдорожче – тих, кого любиш, і те, що любиш. Й, обравши шлях захисника чи захисниці, зробив свій вибір. Це варте поваги.

У цей день мені не хочеться гучних промов і святкувань, нещирих слів. Хіба що спитати у своїх побратимів, які повернулися: як тобі в мирному світі? Написати або зателефонувати тим, хто зараз на фронті, й просто сказати "дякую". І згадати тих, хто вже ніколи…