Ну що, настав час сказати пару слів про "Сторожову заставу" - успіх очевидний, тому трохи критики не завадить.

Поговоримо про сценарій - бо тут ми можемо вважати себе людьми компетентними. Звісно, творцям фільму краще цей пост не читати, аби не псувати собі смак перемоги. 

Ні, ми не збираємося лаятися, проте розуміємо, як болісно сприймається будь-яка критика людьми, які виставили на загальний огляд своє творіння.

Читайте також: Чому "Сторожова застава" демонструє чудову динаміку щодо касових зборів та відгуків аудиторії

Отже сценарій. Зрозуміло, що ми його не читали і судимо за фільмом, тому можливо, якісь зауваження спричинені втручанням режисера чи вадами монтажу. Але, як то кажуть, менш із тим.

Глядачі пишуть про фільм: "простенько, але симпатично", "без зайвих претензій" і таке інше - і це правда. Мабуть, головною перевагою фільму є саме відсутність претензій, ідеологічних навантажень та іншого насильства над глядачем.

Сценаристи легко і необтяжливо українізували міф про "трьох богатирів", не створюючи жодної напруги для непідготованого споживача. І це безсумнівний плюс.

Проте це мало не єдиний плюс. Тому далі говоритимемо про мінуси.

Мінус перший - діалоги. Багато писано про їхню штучність - і це спільний недолік мало не всіх українських фільмів. Щоб написати гарні діалоги, треба багато працювати, і бажано, щоб у групі було декілька людей, які володіють мистецтвом діалогу - проте за це доводиться платити, а в Україні сьогодні традиційно заощаджують на оплаті "зайвих" розкошів.

І поки продюсери переконаються, що добрі діалоги насправді значно цінніші за складні трюки - адже саме вони забезпечують ексклюзивність фільму - мине ще багато часу.

У випадку "Сторожової застави" це видно особливо чітко - фраза "стріла в лоб, то стріла в лоб" справляє значно більше враження, ніж бійки, хоч останні поставлені цілком гідно і коштували дорожче.

Друга суттєва вада фільму - відсутність кульмінації. Не у теоретичному сенсі цього слова, а кульмінації, як моменту, коли всі глядачі одночасно кажуть "О!", чи "Вау", чи "Ох". Одним словом, вищої точки історії. Поки головний герой Вітя, а з ним і ми, шарпається між затемненням та каменем Перуна, напруга у фільмі спадає, і глядач втрачає емоційну залученість.

Трете, що кидається в очі при беззастережному погляді - це надмір рушниць, які не стріляють, тобто заявлених ходів та тем, які так і не знайшли свого розрішення.

Найяскравіший приклад - бог Велес, який живе у річці. Він рятує Олешка від ворогів, потім дає "благословення" герою Віті. А у ключовий момент битви так і не з'являється, хоч Олешко і кричить (мабуть, нагадуючи сценаристам): "Велес! Велес!". Виникає запитання - нащо був потрібен цей герой?

Та сама історія з Фаготом - нащо був потрібен Фагот? Просто постояти на верхівці вежі?

А мобільний телефон? Олешко довго і симпатично робив фотки - для чого? Їх потім ніхто, ніде і ніколи не побачив.
Красивий червоний мегафон теж не зіграв своєї ролі - чому, незрозуміло. Мабуть, знімальна група забулася взяти його на зйомки сцени битви з кам'яним чудовиськом. Бо як інакше пояснити, що Олешко не використовує цей диво-пристрій у своїй борні з ворогом?

Хтось скаже - ви чіпляєтеся до деталей. Але якщо цю деталь сценаристи поклали в рюкзак головному герою перед його подорожжю в минуле - це вже не деталь, а важливий елемент сценарію, як, наприклад, феєрверки. Їх для того і поклали, щоб потім лякати половців. А мегафон - його віддали Олешку тільки для того, щоб злякати кохану та її мамку?

Нерозкритою залишилася тема куртки та малюнку на ній. Ідея погратися з сучасними субкультурними символами є доброю, але тут була лише заявка на гру, а гри власне не сталося. До речі, про куртку - не може бути, що б сценаристи не прописали окремо сцену, коли вони опинилася на плечах Оленки (в результаті чого її забрали половці замість Віті).

Швидше за все, сцену навіть і зняли - але у остаточний монтаж вона з якихось причин не потрапила.

Часто такі от мікросюжети "провисають" у фільмі через банальний брак досвіду.

Читайте також: Чому "Сторожова застава" йде при повному залі, а "Припутні" – при майже порожніх?

Для себе ми сформулювали емпіричне правило - якщо хочеш, щоб читач запам'ятав якусь деталь, вона повинна з'явитися у різних епізодах тричі. Мінімум тричі. "Сторожова застава" наявно демонструє, що буває, коли таких появ не три, а дві.

Наприклад, журавлик з паперу. З'являється двічі - коли Вітя дарує його Оленці, і коли крук приносить його Віті. В результаті - дуже слабенька сцена здачі Віті половцям.

Та й сам крук. Крук приносить паперового журавлика - ні сіло ні впало, і глядачеві доводиться самостійно додумувати все пропущене - як шаман виявив журавлика, як зрозумів, що він важливий, як послав крука і т.д. Та й взагалі круки на початку заявлені як основна бойова сила половецького шамана - а в кінці той самий пшик, що й з Велесом.

Далі пісня. Пісню співають двічі. Вдруге - у момент, який мав стати кульмінацією. Проте глядач іще не звик, що ця пісня щось означає, він просто не міг запам'ятати фразу про те, що її співають, коли дуже добре чи дуже погано. Результат - пісня не працює. Звісно, вона могла запрацювати у кінці, але тут режисер чомусь вирішив, що треба співати англійською і зовсім іншу пісню.

Кам'яне серце - так само не працює і з тих самих причин. Його нам експонували двічі - і глядач просто не зрозумів, що до чого. Тому книжка, яку в фіналі приносить мама Віті, лише спантеличує нас із вами.

А от авіамоделювання працює - бо кількість експозицій більше трьох, і коли Вітя будує дельтаплан, усе читається правильно. Щоправда, на сумлінні авторів залишається психологічний феномен, коли хлопчик панічно боїться висоти і водночас захоплюється літаками - але врешті це не так важливо.

Окремо хочеться згадати "фальшиві" лінії. Наприклад, село Лелече з гарними плетеними гніздами-хатами. Дуже миле.

Але коли ми бачимо макети цих гнізд у майстерні діда, виникає враження, що це не просто так, що щось іще буде - а нічого не відбувається.

Читайте також: "Сторожова застава": діти були у захваті, фільм працює тут і зараз

Тема подарунків, яку демонструє Тугарин, так само як і цукерка у його руці, теж береться нізвідки і веде у нікуди.
Власне, оця недоговореність і не дає творцям досягти кульмінації - адже у кульмінакції усі рушниці мають стріляти. А у фільмі про половину рушниць забулися, а половину не підготували.

Ні, ми не занадто суворі до авторів. Адже наша задача - не облаяти їх, а зробити висновки для себе і для тих, хто залучений до літературного процесу. Саме на розборах відомих прикладів і найкраще вчитися. І такий аналіз спонукає до творчості та до прогресу.

Ну а авторам хочеться побажати не почивати на лаврах - адже сучасне українське кіно робить перші кроки, а саме під час перших кроків потрібен швидкий прогрес, бо те, що мало успіх вчора, завтра може провалитися.