Цікаво, що в залі арт-простору "Ізоляція" дітей не було, а поговорити зібралися переважно про комікси. А ще про війну, про її особистісний вимір. І дуже часто повторювали словосполучення "звичайні люди". Щоб чітко залишити в пам’яті аудиторії: графічна новела, яку тут презентують, не для окремого кола людей, котрих торкнулася війна, а для кожного. І не тільки тому, що воєнні історії українців можуть бути цікавішими за пригоди супергероїв, пише для "Тижня" Арсеній Сітніков

Комікси і я зростали якось окремо: гортав у дитинстві кілька разів, мені не сподобалося, більше жодних контактів. Тому в "Перехресті", графічній новелі, яку нещодавно презентували в Києві, мене зацікавило радше незвичне поєднання жанру з чимось серйозним, із глибокими темами, що порушуються точно не для розваг. Виявляється, це досі потужний засіб донесення інформації, який уже має безліч прикладів у світовій культурі: комікси розповідають читачам про Голокост, нацизм, конфлікт у Палестині та навіть про різних видатних особистосей. Тож, виходить, у дитинстві я просто дивився не ті комікси. 

Читайте також: The Guardian: У полоні російських окупантів і колаборантів. Комікс запротореного до їхньої катівні художника

Дев’ять історій про звичайних людей, життя яких вимушено змінилося під впливом війни. Це історії і про полон, і про життя на окупованих територіях, і про волонтерів. Про все ніби вже таке звичне для нашого суспільства. Але звичне в загальному розумінні, а от деталі, особисті відчуття людей, що розкриваються в тих графічних історіях, здатні здивувати й змусити ставити собі нові запитання. Автори наголошували, що точно не хочуть, аби книжка була цікава лише тим, хто якимось чином дотичний до війни, навпаки, ціль – люди, для яких ця війна не більше ніж щоденна статистика в новинах. 

"Головне завдання "Перехрестя" – подати матеріали про порушення прав людини новим для нас способом графічної візуалізації. Графічний роман руйнує стереотипи про те, що свідчення можна фіксувати лише за допомогою техніки", – розповів на презентації Сергій Захаров, художник проекту, який малював у чомусь і свою історію, бо особисто перебував у полоні російських окупантів і колаборантів ОРДО.

Проект робили спільно з європейськими правозахисними організаціями коштом німецьких донорів (український Східноєвропейський центр громадських ініціатив і німецькі ­правозахисники з Libereco). Тому тут усе за їхніми канонами висвітлення конфлікту: автори текстів живуть у різних частинах країни, герої мають абсолютно різні погляди на цю війну, використовується обережна термінологія. Часто такий підхід в Україні критикують, мовляв, "чого все своїми іменами не називають!". Але в цих історіях звучить голос тих, хто живе в реальності, хоч би якою вона була. І в такому форматі це точно не можна назвати недоліком, бо вже готуються англомовний і німецькомовний варіанти видання. Книжка важлива не тільки для українського суспільства, де багато хто й сам не знає, що і як називати, вона ще й орієнтована на Захід, де відсоток населення, яке мало тямить у конфлікті в сусідів, ще більший. Агресивно нести свою позицію разом із постійними звинуваченнями на адресу противників – це, очевидно, не найвдаліший варіант.

Читайте також: Усі ми живемо під одним небом, але в різних світах

І навіть якщо спробуємо, то російську пропаганду, відточувану роками, точно не перевершимо. Це дуже цікаво: буквально на картинках показати долі людей, які стали заручниками конфлікту, мають на нього свій погляд, і неважливо, що подекуди він нелогічний чи ідейно не обґрунтований. Із таким пропаганда не впорається, бо це не історії про розп’ятих хлопчиків, придуманих нашвидку, це кропітка робота, багатогодинні інтерв’ю (до речі, зберігатимуться в спеціальній базі, бо ще можуть бути корисними історикам у майбутньому), робота авторів і художників. Те, що точно викликає довіру. Хоча навряд чи такі книжки дадуть аналітичне тлумачення нашої війни європейській аудиторії, радше не дадуть. А от зацікавленість, бажання дізнатися більше, що ґрунтуватимуться на якихось звичайних людських почуттях, точно викличуть. Як на мене, це один із найнадійніших видів комунікації з ними, донесення правди з можливістю бути почутими. Особливо якщо мати на увазі, що для європейців комікси – це дуже поширена та звична культура. 

Дивним для мене було лише відчуття, що говорять на презентації про війну так, ніби вона була колись. І так нині часто представляють різні проекти про Другу світову чи інші глобальні історичні події. Дивне відчуття, коли аналіз події, документування відбуваються вже зараз, коли ми ще не наблизилися до стадії завершення конфлікту. Але це, напевно, правильно, бо живі історії сучасників подій для вивчення великої історії мають значення, яке важко переоцінити. Навіть якщо вони зберігатимуться для нащадків у вигляді коміксів.