На Закарпатті буває особливе небо. Таке небо я ніколи не заставала в Києві. Без сірого нальоту пилу на горизонті, без білого нальоту хмар. Без усього, бездоганне. Просто блакитне й усе. Нетутешнє. Від такого неба стає нереально радісно. І ось під таким небом, повз красиві кам'яниці, сецесійні башточки й угорські вивіски Берегового йде похоронна процесія.

Читайте також: Ізюм: місто контрастів на Слобожанщині. ФОТО

Вони проходять старовинним кам'яним мостом, який ще не доконечно розбили багатотонні фури. Ми п'ємо вино біля верб на траві біля мосту. Ми встаємо і мовчки проводимо процесію поглядом. Сльози наче течуть всередину очей і застрягають у горлі. Від цього важко дихати.

Того дня місто прощалося із загиблим в АТО, десь далеко, за горами й під зовсім іншим небом. Весь день натрапляємо на хлопців у формі. Чоловіки, в дурних спортивних штанях і з пом'ятими життям обличчями, виходять з магазинів із вінками і розосередженим поглядом.

Читайте також: Будапешт це не лише меморандум 1994-го: 60 років вторгненню СРСР до Угорщини

Але потім сідаєш у розбиту машину, й таксист поганенькою російською скаржиться, як йому зробили зауваження у Львові, що замовив борщ не українською. Хвалить Орбана й дивується, що воно дало тоді Будапешту, що опиралися Союзові. Бо скільки ж усього можна було купити за 5 форинтів. Не те що зараз.

Ти вистрибуєш з тієї машини, мов ошпарений, і думаєш: ми всі живемо під одним небом, якого б кольору воно не було. Але точно в різних світах