Тоталітаризм – гучне слово. Він має місце, коли держава втручається в кожен аспект життя, вирішує, де вам працювати, мешкати й навчатися, що робити з вашими грошима, ба навіть чи можете ви виховувати своїх дітей. Інформація суворо контролюється, а приватного лишається дедалі менше. Вас оточують інформатори, тому ви не говорите правди навіть найближчим друзям і родичам. Зрештою, перестаєте казати правду й собі, пише для "Тижня" Едвард Лукас

У таких умовах живуть у Північній Кореї, а путінська Росія на відміну від неї видається ліберальним раєм. Якщо ви там не берете активної участі в опозиційній діяльності чи ще якось не протидієте багатим і могутнім, можете робити практично будь-що.

Російська держава – жорстока й корумпована, але не всевидюща й усюдисуща. Росіяни можуть порівняно вільно торгувати, подорожувати, вчитися та спілкуватися. Дозвілля – їхня особиста справа. Якщо комусь не подобається жити в Росії, він завжди може поїхати. Коли не йдеться про людину, якій відомі державні таємниці, влада лише втішиться, що випровадила чергового проблемного суб’єкта.

Отже, можна стверджувати, що для більшості росіян путінські часи – щось на зразок "золотої доби". Ще ніколи в історії країни не було такої кількості росіян, які жили б у добробуті, мирі й пишалися батьківщиною. Ті, в чиїй історичній пам’яті війни й революції, не можуть не цінувати, що завтра все буде більш-менш так само, як учора.

Читайте також: Пізнє пробудження: несвоєчасна реакція на російську загрозу

У такому контексті Маша Гессен стверджує, що в Росії знову запанував тоталітаризм. Письменниця красномовно критикує путінський режим. Вона на собі відчула його методи: переїхала до Нью-Йорка, щоб у неї не забрали дітей. Маша написала біографію російського лідера "Людина без обличчя" (The Man without a Face) про особисті й політичні вади Путіна.

У ній ідеться про розвиток, послаблення й занепад свободи в Росії на прикладі життєвих історій семи персонажів. Більшість героїв викликають симпатію. Жанна – дочка вбитого Боріса Нємцова. Серьожа – онук покійного Олександра Яковлєва, "архітектора" горбачовських реформ. У книжці є два зачинателі заборонених у Радянському Союзі дисциплін: соціолог Лев Гудков і психоаналітик Марина Арутюнян. Антигерой – Олександр Дугін, схиблений геній, який раніше плів антизахідні змови на задвірках, а за часів Путіна став мейнстримним діячем.

Гессен оживляє своїх персонажів оповідками й роздумами про травми та нещастя, на які Росія прирікає своїх громадян останні 30 років. Вона детально описує події в цій країні й за кордоном – від буму цін на нафту, що забезпечив фінансовий фундамент путінського режиму, до російських авантюр у Грузії, Україні й деінде, якими росіяни пишаються, хоча це призвело до міжнародної ізоляції Росії.

Вихідною точкою Гессен є катастрофічний вплив радянської доби на мислення людей. "Функція свободи – дати людям можливість осмислити своє життя у світі", – пише авторка. Радянський режим боявся соціології, психології та філософії, а також об’єктивної історії та реальної статистики. Це завдало удару по "людяності російського суспільства, яке втратило інструменти та словниковий запас для саморозуміння". Через моральне й інтелектуальне прокляття радянської доби Росія не змогла вийти з тіні справжнього тоталітаризму. Це полегшило затягування її в путінське болото.

Читайте також: "Нова холодна війна". Десять років потому

Персонажі Гессен намагаються осмислити свою країну. Двоє емігрують. Той, хто лишається в Росії, стає опозиційним активістом і застрягає в правових джунглях, які утворилися через зловживання системою кримінальної юстиції з боку режиму. Дугін стає культовою постаттю серед деяких альтернативних правих в Америці, адже не тільки росіяни реагують на згубну хвилю зневаги до ліберальної еліти. Гессен показує нетолерантність у громадській думці Росії. Пропаганда, зокрема систематичне ототожнення гомосексуалізму з педофілією, відродила радянські упередження та розпалила їх до люті. Важливими елементами нової ідеології є ксенофобія та релігійність. Режим, може, й не вірить у власну ідеологію, але завзято насаджує її в суспільстві. За словами Гессен, параноя забезпечує певний рівень комфорту, бо переносить "джерело нестерпної тривоги в інших людей, ба навіть країни. Якщо належати владі й довіряти її комусь сильнішому, відчувається велике полегшення". 

Важко уявити, як так звана російська опозиція може змінити це. Авторка розповідає про антикорупційні протести в Москві 2011–2013 років, але наголошує, що влада ще в зародку паралізувала та знищила політичну свідомість середнього класу. Велика прогалина в нашому розумінні Росії зумовлена зацикленням на Москві, тут книга Гессен не допомагає. У ній не завадив би хоча б один персонаж із віддалених регіонів Росії. Гессен трактує це як перевагу, бо намагалася писати документальний роман. Але дехто з читачів може заплутатися.

Висновок письменниці: "мафіозна держава" править "тоталітарним суспільством". На обкладинці цього не побачиш: Росія, вочевидь, не є тоталітарною порівняно зі сталінським тоталітаризмом. Але висновок Гессен, хоч як це прикро, досить слушний. Для тих, хто дивується, як Росія опинилася в руках Путіна та його поплічників і що це означає для всіх нас, книжка Гессен зображує тривожну й цілком реальну картину.