Відколи в нас розгорнулася кампанія з перейменування радянських назв вулиць, площ, провулків, – кампанія, яку я, до речі, підтримую всією душею, – мимоволі починаєш звертати увагу на решту столичної топоніміки, пише для "Тижня" Юрій Макаров

Кому це? Про кого це? Чому саме тут? Сплячі тіні імперії? Припустімо, проти площі Толстого не маю нічого, і не лише тому, що серед іншого написав "Хаджі-Мурат", найвиразніший антиімперський маніфест, а просто тому, що Толстой належить цілому людству й мені зокрема, й жодна сіра чекістська миша не має влади його в мене забрати. Із Пушкіним трохи складніше, але гаразд, припустімо, тим паче що вже звикли… А от як вам подобається вулиця Волзька? Де ми, а де Волга? Якого дідька? Може, є в нас вулиця Дунайська? Ні, немає.

Це ніяка не русофобія, чистісінький здоровий глузд. До речі, аналізуючи київські назви, відкриваєш для себе деякі корисні факти. Припустімо, російський композитор Аляб’єв ("Соловєй мой, соловєй"), виявляється, видав збірку обробок українських народних пісень. Тепер я розумію, що робить у Києві вулиця його імені. Або Олексій Кольцов ("Колокольчікі моі, цвєтікі стєпниє"): його малоросійські вірші були чи не першими надрукованими в імперії текстами українською мовою, якщо не рахувати Котляревського, і це ще нагадування, що Воронежчина – південний ареал українських етнічних земель. Знову-таки тут не про реванш, а про раціональні пояснення. А от що робить у нас вулиця Дмитра Маміна-Сибіряка? Чому не Діккенса, не Стендаля, не Фолкнера? Не уральського казкаря Бажова? А – увага! – Єрмака, розбійника й "підкорювача" Сибіру?! Повна маячня…

Читайте також: Позбутися ярма: найжахливіше рабство українців

Це я не до того, що треба все кидати й починати другу хвилю перейменувань (хоча рано чи пізно доведеться, і краще рано, ніж пізно). Для мене це так чи так ілюстрація стану наших мізків. Постколоніальні студії нині у світі є однією з найпоширеніших і модних тем гуманітарних досліджень. Проте на рідних теренах я не спостерігаю виразних її плодів. Понад те, ті інтелектуальні сміливці, які до неї підступаються, ризикують зіткнутися з нерозумінням і навіть осудом, мовляв, для інтелектуала це надто просте й популістське завдання, хай ото "стурбовані" копирсаються. Хоча стурбованість цілком виправдана. Бо що таке наслідки колоніального стану? Передусім розбещення другорядністю й свавіллям.

Імперії, між іншим, теж різні трапляються. Рим своїм колоніям ніс передусім дороги, які дожили до нинішніх часів, і Римське право. Кремль у цілковитій відповідності зі своєю природою експортував власну модель: дурнів і дороги, точніше їхню відсутність. Аргумент, що населення умовної метрополії жило не краще, ніж околиці, у яких нібито були всі преференції й мало не годувалися з центру, не приймається. Радянська імперія завжди була орієнтована на висмоктування підлеглих територій, а безгосподарність – то вже подробиці менталітету конкретного загарбника. Просто в московському комуністичному царстві ресурси засадниче спрямовувалися на роздмухування військово-промислового комплексу, а що залишиться – на експорт революції.

Читайте також: Чому маємо по краплі вичавлювати із себе... Чехова

Мало хто пам’ятає, що після Другої світової одним із найкрутіших інфраструктурних проектів був газогін Дашава – Москва, й у столиці СРСР готували щі на українському газі. Потім, коли його висмоктали, наших фахівців централізовано кинули на освоєння сибірських родовищ, ту трубу почали використовувати, з дозволу сказати, у реверсному напрямку, й вона стала частиною експортного газопроводу Уренгой – Ужгород, а ми на десятиліття дістали додаткову залежність – це так, для прикладу. Україні немає за що дякувати доброму цареві: ні за промисловість (одна гігантська фабрика з виробництва бомб і ракет), ні за енергетику (разом зі смердючим смогом і затопленими безцінними землями), ні за освіту з медициною, які тепер незрозуміло як реформувати, ні тим більше за катастрофу села… Про мільйонні жертви терору взагалі мовчу. 

Але найстрашніший спадок — це, власне, людський вимір. Моральне розбещення, брак кваліфікованих кадрів, особливо інтелектуалів і менеджерів, яких столиця висмоктувала, немов пилососом, натомість посилаючи сюди тупих держиморд і селекціонуючи серед місцевих колаборантів найогидніших за своїми душевними якостями. Отці-засновники петровської держави, мислителі з кола Могилянки гадали, що зможуть надурити історію й цивілізувати колонізаторів. Через 300 років ми маємо виправляти плоди їхніх ілюзій.

Провінція в первинному сенсі, себто те, що завойовано (pro-vincia), дорівнює провінції в сучасному побутовому. Долати її можна у два способи: культивувати знання, навички, компетенції, креатив і викорінювати рештки рабства. Зокрема, позбуватися тіней. А як ви хотіли?