"Не пущать!". Із цієї команди не тільки диктатори чи сміхотворні автократи, а цілі історичні системи і епохи підписують собі смертний вирок.

Існуючий режим заборонив опозиційній партії "Батьківщина" провести з'їзд в "Українському домі" – квазі-державному приміщенні, власником якого є, дивним чином, Адміністрація президента України.

Подія малопомітна на фоні клептократично-кримінального плину карколомних подій. Але чи справді так?

Гортаю том другий своєї 4-томної філософського-художньої епопеї народження і творення держави України "Шлях з рабства", у якому на 242 сторінці зафіксовано, начебто прозаїчний факт.

Ми, ініціатори створення "Товариства української мови імені Тараса Шевченка", 11 червня 1988 року прийшли до "Клубу будівельників" у Львові, щоб провести дозволені владою установчі збори, але застали на дверях велетенський замок.

Міськком компартії в особі тодішнього секретаря з ідеології Адама Мартинюка дав таку саму команду, як і тепер Петро Порошенко, – "Не пущать!".

Що було далі? А далі було те, чого не було в СРСР із 1917 року і в Галичині – із 1939 року. Обурена маса нечувано сміливих, на грані самогубства, громадян повернулися від клубу і цілком стихійно пішли до пам'ятника Івану Франку і провели перший в УРСР мітинг протесту проти влади.

Згодом я напишу: "Якщо поставити запитання по-історичному науково – з чого розпочалася новітня українська національно-визвольна, соціально-демократична революція, яка увінчалася перемогою і призвела до утворення вперше за довгі століття Української держави, то дозволю собі таким першим пострілом по твердинях імперії вважати цей перший львівський мітинг".

То було перше виверження вулкану, який клекотів наступні майже три роки і накривав смертоносною лавою конаючу московську імперію.

Читайте також:  Політолог: Порошенко, як і Янукович, хоче стати головним олігархом

Наступні мітинги безжально розганяли. Організаторів і ораторів садили по тюрмах. Запахло кров'ю. Великою кров'ю".

Щоб застерегти кровопролиття, мені вдалося неймовірне і безпрецедентно нечуване – організувати зустріч бунтарів  із першим секретарем міськкому партії Олександром Волковим, до якого ми пішли разом із Вячеславом Чорноволом та братами, Михайлом і Богданом Горинями.

 Або кров, або діалог.  Третього не дано. То було вперше в історії СРСР – високопоставлений партійний чиновник зустрівся із десидентами. Раніше з ними не говорили – їх виключно садили.

Я написав публікацію "Діалог розпочато". Перший раз діалог від 1917 року. Надрукувала "Робітнича газета".

Негайно відбулося політбюро ЦК КПУ. Заступнику редактора Авеліні Бабенко-Півторадні і Олександру Волкову дали суворі партійні покарання, а для мене це була остання публікація.

Тоді я ще не знав, що з цієї миті став на тернистий і щасливий шлях, коли мені судилося створити і очолити першу у Радянському Союзі легальну, антикомуністичну і антимосковську газету, з якої розпочалася свобода слова в Україні, і не тільки в Україні, і яка стала із 600-тисячним щоденним тиражем ідеологічним центром Революції.

А тоді, тривожним літом 88-го, було лише безневинне "Не пущать!", що призвело до виверження вулкану.

Читайте також: Глобальні гросмейстери світової мафії

Мітингувати у Радянському Союзі – то було добровільне винесення собі вироку на 15-річне ув'язнення в ГУЛАГ і на  вічну сибірську каторгу. Це було у моєму житті, і при згадці донині стає моторошно.

Але "Не пущать!" уже ніхто не слухав. Каменяр, за нездоланним щитом якого знайшли прихисток, благословив того червневого спекотного дня на перший бій із імперією, і "то були уже ниці потуги безсилих московських опричників  закути всесильний і всепроникаючий бунтарський дух Вічного Революціонера, який витав уже по усьому місту, у якому народ уже не був запертий в льох.

 Чи був ще такий випадок в історії, аби пророцтво, датоване 1880 роком, з такою достеменною точністю здійснилося через сто літ:

"Розвалилася руїна,

Покотилася лавина,

І де в світі тая сила,

Щоб в бігу її спинила,

Щоб згасила, мов огень,

Розвидняющийся день!".

Історія, як відомо, повторюється, як фарс. На жаль, Петра Порошенка, якого Юлія Тимошенко доволі відверто назвала "вором" на чолі держави, ніхто не застеріг від згубного бумерангу "Не пущать!".

 Але знову ж таки та сама підступна і безжальна історія вчить, що вона нічого не вчить.

 Василь БАЗІВ,  для UAINFO