Однією з найдивовижніших професій, з котрими мені довелося зустрічатися через життя - були покрівельники, майстри з дахів.

У буденності це були непоказні чоловіки, зазвичай легкі пиячки, не дуже веселі, але гуморні. Все змінювалось, як тільки він отримував замовлення. Зранку, не дуже рано, година десята він виходив з дому лише з двома артефактами – невеликою сокирчиною на плечі і столярським олівцем за вухом. Сокира була іменна і заточена так, що можна було нею голитися і це ні разу не метафора, хоч я їх дуже люблю. І не дай бог було її зачепити хоч комусь, окрім нього. 

Читайте також: Як знайти своє покликання

Одразу було видно, що іде Майстер. Він йшов цілеспрямовано і неспішно, повен реальної самоповаги і розуміння себе та світу, як китобій, що зібрався у плавання. Можливо, десь в умі він вималювував собі своїм вбудованим автокадом майбутню конструкцію даху і обдумував особливо важливі вузли в місцях найбільшого навантаження. А може просто згадував, скільки вчора випили самогонки, того ніхто не знає.

Він заходив на подвір’я, допалював свою «верховину» без фільтру біля купи дерева і за ту хвилину-дві, не торкаючись, достеменно визначав якість деревини, просушку, вузлуватість і кривизну. Витягувалась одна кроква, короткий замір і змах олівцем, як скальпелем, вивірені рухи хірурга і на землю текла свіжа тирса з-під зубців пилки.

Але найдивовижнішим було перевтілення, котре відбувалось нагорі. Скромний і тихий унизу, там, поміж лат і бантин, він лазив з енергією і запалом бувалого моряка, що скаче по реях і спускається фок-щоглою. Було дуже круто і аж навіть щемко спостерігати за рухами людини, котра чітко знала свою мету і бачила процес. Там він був номер один, головний над всім, перший після Бога. Він не дивився униз і ходив наче по підлозі. І його одразу було помітно поміж решти випадкових помічників, котрі боязко переступали поміж проваллями, вічно губили молотки і шиферні цвяхи, які треба було за ними збирати поміж соломи, щоб не з’їла корова. Бо згідно легенди, з’їджені коровою цвяхи потрапляють в жили і з кров’ю течуть прямо до серця. А кому то тре.

З деревом він робив чудеса. Воно пилялось рівно там де треба, прибивалось, переверталось, шукались рівніші сторони і м’якші для забивання місця. 

І коли вже на заході сонця почервонілі від вечірнього світла крокви і лати складались в здоровенний скелет кашалота над стодолою, який оббивали шиферними щитами, він сидів на самому чубку, курив і дивився на сонце. А воно дивилось на нього, малюючи бронзовим його порепане нелегкою сільською екзистенцією обличчя.

Читайте також: Що можна вивчити за 11 хвилин на день 

І була абсолютна впевненість що новий дах витримає усі бурі і рясні снігопади, скрипітиме взимку від вітру, що завиватиме над комином, але не пропустить ні краплинки, ні сніжинки.

І хоч це був виріб, зроблений тільки за допомогою руки, складаного метра і ока – одразу було видно, що з ним все ок.

Васерваґа ніц не докаже.