Часом я дивлюся на фото наших вояків, і мене вражає одне: як повертаються старі козацькі обличчя. Звісно, вони самі інтуїтивно чи свідомо ті обличчя наслідують – ці нові козацькі оселедці, вуса, поголені потилиці та скроні, цей погляд, у якому одначасно виклик та іронія. Але все одно дуже сильне враження: ті наші старі козацькі обличчя, які живуть у нашій пам'яті через живопис, просто сходять із картин і опиняються в реальності.

Читайте також: Два боки однієї медалі – сентиментальний водевіль і войовничий бурлеск

Драма України в тому, що наша аристократія так часто гинула. Або асимілювалася, або була знищена. І наратив нашого народу – це дуже часто наратив без аристократії, без еліти. Що дуже складно, бо без аристократії народ вижити може, але йому складно розповісти про себе, йому складно робити щось інше, ніж те, що безпосередньо повязане з його виживанням.

Читайте також: Буддизм по-українськи: наша правічна культура споглядання

Але є й позитивний момент. Іконографія українців, образи його пантеону виразно антигламурні. Це не напарфумовані придворні в перуках, це не графи з маєтками і рабами, це не герцоги із заморськими компаніями, не генерал-губернатори з орденами, не королі й навіть не президенти. Це козаки, гайдамаки, гультіпаки, повстанці, партизани й похідні – письменники-гайдамаки, художники-партизани, бізнесмени-гультіпаки. Це crazy folks. І в памяті народу це живе вічно. Самообраз українця ніколи не буде гламурним і вилизаним. Він завжди буде трохи божевільним, трохи п'яним, трохи безбашенним і не зовсім тутешнім.