Про Яна Карського я вперше почув на межі 1980-х і 1990-х. Розповів про нього Євген Петрович Наконечний, тодішній заввідділу Львівської наукової бібліотеки імені Василя Стефаника. Не знаю, чим я завоював його довіру, – перед тим він довго тримав дистанцію і був підкреслено холодний. Мав для цього всі підстави. Коли йому було 17, його засудили за націоналізм до розстрілу, який замінили на 25 років таборів. Хоча потім він був реабілітований, але сексотство в Радянському Союзі ніхто не відміняв до останніх днів – тому Наконечний остерігався провокацій.

А розповів він мені про те, як 1942 року польський підпільник Ян Карський перебрався у Варшавське гетто, щоб на власні очі побачити, як німці по-звірячому знищують євреїв. Звіт про цей свій побут безуспішно пробував донести англійському й американському урядам. Аби переконати їх якнайшвидше розпочати бомбардування німецьких міст і залізниць, що вели до концтаборів.

Характерна деталь: коли Карський пробував переповісти свою історію Теодорові Рузвельту, той перервав його розповідь, сказавши, що з німцями вони зведуть рахунки після війни – й перевів розмову на те, чи Польща не потребує допомоги кіньми.

Читайте також: Польський джин із пляшки. Що робити Україні

Звідки Наконечний міг тоді знати цю історію, залишається для мене загадкою. Річ у тім, що після невдачі своєї місії Карський відійшов від справ, став професором католицького Джорджтаунського університету в Вашингтоні й нікому не розказував про свої пригоди. Він порушив мовчанку аж 1985-го, коли згодився дати інтерв'ю для французького документального фільму "Голокост". Для багатьох його поява у фільмі була несподіванкою – думали, що він загинув у війні.

Я однак розумію, чому Наконечному важливо було розказати цю історію. Він сам пережив щось подібне. Підлітком переносив до львівського гетто у своєму шкільному ранці їжу, яку йому спаковувала мати для знайомих євреїв, – із ризиком для себе і для матері.

Перед смертю Наконечний описав цю та інші історії у спогадах "Шоа у Львові". Він писав їх як український націоналіст, пробуючи захистити ОУН від звинувачень в антисемітизмі. Йому за це докоряли і його висміювали. Я стараюся не бути злосливим.

Але його критикам я бажав би пережити бодай десяту частину того, що пережив він, – може, тоді б вони були більш вирозумілими.

Часто ті, хто пережив смертельну небезпеку, дуже чутливі на кривди інших. Два роки тому я був на конференції про Карського у Варшаві. Професор-рабин із Джорджтауна, який добре знав Карського, розповідав про його виняткову національну й релігійну толерантність. Один із польських істориків – ідеологів "Права і справедливості" – не без іронії запитав, чи рабин не шкодує про цю толерантність тепер, коли в його університеті стає все більше студентів-мусульман? Рабин відповів, що нітрохи. І розказав – коли Карський був професором католицького університету, він пропонував, щоб там була запроваджена професорська посада з ісламських студій і щоб її зайняв мусульманин.

Читайте також: Недовиконане домашнє завдання українських націоналістів

Біографія Карського має українські сюжети: у 1930-х вчився на юриста у Львові і там, за його словами, був щасливий. На початку війни у вересні 1939-го його арештували в Тернополі. У гетто він потрапив у формі українського солдата. Знаючи про його толерантність, мене цікавило, чи робив він виняток для українців. Стосунки між українцями й поляками під час і після війни можна назвати взаємною холодною ненавистю – і Карський міг піддатися цьому настрою.

Минулого тижня несподівано знайшов відповідь. На магістерському семінарі ми говорили про Володимира Старосольського – доктора права, учасника визвольних змагань, галицького адвоката, який, будучи марксистом, захищав на судах у 1930-х молодих оунівців. Гортаючи книжку про нього, натрапив на спогади його сина Юрія. Йому розповідав на еміграції "один поляк, професор Джорджтаунівського університету, колишній студент права у Львові", який із групою ліберально-демократичних молодих поляків відвідував процеси проти оунівців, особливо щоб слухати промов Старосольського. "Тільки тоді й там, – казав він, – ми, польські студенти, побачили й почали розуміти українську проблему в Польщі".

Існує щось таке, як інтернаціонал чесних націоналістів.