Ще зі шкільних років усім відомі тести на профорієнтацію, коли відповідно до вподобань та навичок, можна визначити схильності до певної галузі чи діяльності. Хоч я ще й досі у пошуках себе та свого покликання, одне я знаю точно: професії типу «людина-людина» – не моє. Про це у блозі Studway пише Ольга Ратушинська.

Цю фразу безліч разів казали до мене, але і я тобі скажу: йди працювати під час навчання, хоча б тому, щоб зрозуміти, яка діяльність точно тобі (не) підходить. На другому курсі я вирішила підзаробити у сфері обслуговування, яка тісно пов’язана з моїм фахом (навчаюсь на менеджмент готельно-ресторанної справи). Тут я зрозуміла: робота, яка передбачає постійне спілкування з людьми, викликає у мене страшенний стрес.

Я працювала у кафе-пекарні, що обслуговувала як фаст-фуд. Аромат запашної випічки, викладання її на вітрину сонячними ранками… Але ще тут був безкінечний потік людських темпераментів та тиск їхніх характерів, під впливом яких складалось апатичне відношення до своєї роботи. Тоді я почала розуміти – щоб я любила те, чим займаюсь, мені потрібно взаємодіяти з якомога меншою кількістю людей.

Думаю, ти можеш знати хоча б одну людину, яка не дуже любить те, що вона робить, але не залишає роботу, тому що там її тримають люди. Хороший колектив забезпечує приємно проведений час, попри те, що душа не лежить до обраного роду діяльності. У моєму випадку все навпаки – я любила виконувати свої обов’язки, але мені було важко співпрацювати з людьми, а це було чи не головним моїм обов’язком.

Читайте також: Чотири поради, як знайти власне покликання

Оскільки я працювала у сфері фаст-фуду, був внутрішній та зовнішній фактори роботи з людьми. Внутрішній фактор – це колектив. Можливо, це не зовсім правильно, але у мене немає гострої потреби вливатись у компанії людей, де всі довго знайомі одне з одним, якщо я знаю, що не затримаюсь надовго. Безумовно, я буду привітною, ввічливою та приємною з усіма. Та якщо мені нецікава тема, яку всі обговорюють, я краще постою осторонь або робитиму якусь роботу. Мені й досі здається дивним і дещо неправильним відсутність бажання заводити друзів від нових знайомств.

Також я в цілому не люблю, коли відволікаються від робочого процесу на дрібниці. Особливо, якщо я зацікавлена у ефективності і продуктивності виконуваного завдання. Певно, тут проявляється мій трудоголізм, бо якщо я бачу перед собою конкретне завдання – мені потрібно виконати його якнайкраще. До того ж, всі ми буваємо не тільки в ролі персоналу, а й відвідувачів. Тобі б хотілося чекати 20 хвилин на каву поки хтось, хто має її робити, обговорює останні події серіалу з колегою? Не думаю.

Та попри такий педантизм та вимогливість до виконання обов`язків, я часто буваю «на своїй хвилі», якщо справа доходить до так званої «запари». Наскільки краще для мене було б працювати фрілансеркою: не пояснювати нікому логіку своїх дій, коли вони відрізняються від загальноприйнятих, хоч результат виходить той же. Сама задаєш собі темп, зосереджуєшся, і робиш те, що повинна робити.

Читайте також: "Нічого, нічого, що ми живем убого": український соціальний феномен

Що ж до зовнішнього фактору співпраці з людьми у закладах швидкого харчування – це різні клієнти, що не завжди хочуть когось зрозуміти. Не всі розуміють політику закладу, яку треба роз’яснювати, і не всі спокійно погоджуються почекати у разі помилкового замовлення. Коли стоїш на касі – ти в епіцентрі усіх важливих процесів: прийняття та видача замовлення, розрахунок, контроль каси. І при цьому потрібно бути доброзичливою і привітною до клієнтів, хоч вони часом ще більше відволікають тебе питаннями, виправленнями, а іноді і недоречними коментарями. Повір, коли тривалість твого робочого дня близько 10 годин, з яких 6 – на касі, це не зовсім доречно.

Я була наче загнана у глухий кут, де з усіх боків мене оточували люди: клієнти, менеджери, працівники сервісу. І всі одночасно від мене щось вимагали, і у всіх свої характер, темперамент та настрій. Для мене саме це було джерелом стресу у роботі. На жаль, люди не підзаряджали мене своєю енергією, а навпаки – наче дементори висмоктували її з мене. Згадувались навіть рядки Коцюбинського з «Intermezzo»: «Я втомився. Мене втомили люди.»

Звісно, були й певні позитивні фактори: я попрактикувала англійську та іспанську, обслуговуючи відвідувачів. На мій подив, у Києві доволі багато іспаномовних туристів. Я також спробувала себе у сфері обслуговування і набула непоганого досвіду, а головне – усвідомила, що часом найкращі колеги – це не завжди люди. Для когось це мольберт, чашка кави та монітор ноутбука або просто тиша. Тож нехай твоя робота, окрім доходу, приносить перш за все ще й задоволення!