Я заходжу в цю крамничку нечасто, але власниця мене вже впізнає. Дуже привітна жінка, я не чула, щоб вона з кимось розмовляла російською, хоч сюди заходять туристи з Кієва і Адєсси. Виявилося, що колись давно вона переїхала до Львова з Донеччини. І ось що я почула від неї.

У шостому класі у них відібрали українські підручники: географію, фізику, математику, і все замінили російськими. Діти плакали, бо не знали російської мови, їх ґвалтом, без жодних пояснень, позбавили права навчатися материнською мовою. Для цієї дитини то була страшна травма, бо вона не належала до тих, кому все одно. У неї сльози стояли в очах, коли вона згадувала те, що було майже сорок років тому.

Так русифікували Донбас, південь, схід – через освіту. Через відсутність українських книгарень, театрів, через насаджування на сході культу «Великої війни», а на півдні – культу Потьомеіна і Єкатеріни. І продовжують зараз уже через масову культуру російського розливу, що тхне тюремними помиями і совком. «Я – саветский челавєк», – каже жінка з Дніпра, повертаючись із заробітків у Польщі.

Читайте також: Кириленко: Потік російського пропагандистського мотлоху до України зупинено. ВІДЕО

Обидві жінки живуть під одним прапором – українським. Та навіть, якщо Кличко поставить у Києві флагшток на сто метрів, український прапор нас не об’єднає. Прапор не ковбаса за 2.20. Сенс життя не в тому, щоб їсти, пити і розмножуватися під вказівку партії чи без. Не об’єднає українців і гомо совєтікус навіть ненависть до чиновників, які крадуть українські багатства. Не об’єднає їх земля, бо вони не відчувають її голосу, дивляться на неї як на «купи-продай». Навіть війна їх не об’єднала, бо як може об’єднати війна з ворогом, що розмовляє твоєю ж мовою, яку ніби цвяшок вбили тобі в голову як не батьки, то школа. Мовне насильство – це не про утвердження державної мови на всій території, а про позбавлення українців коріння через русифікацію. Тепер це коріння в глибинах підсвідомості, і його треба звідси дістати.

Читайте також: На чужій сцені: як українці сприяють російському агресорові

Повернення вкраденої мови – акт справедливості як і повернення національної історії. Українська мова в Україні – не символ, це необхідність. Це сила, яка буде захищати державу і народ вічно, краще від ядерної зброї. Такі прості речі не лише незбагненні для частини суспільства, яке виросло у духовному голоді, а й для чиновників і генералів. Бо голодного можна нагодувати, а вічно неситого – ні. Наразі, окрім жменьки навіжених, всі спостерігають за іграми неситих, ставлячи на того чи іншого переможця. Щоб знову програти. Так, ми всі під одним прапором, але одним все одно, яких він кольорів, а для інших цей прапор український.