Сходила на "Кіборгів".

Коли на екрані вже були титри, до зали зайшли дві прибиральниці з величезними пакетами для сміття.

– О, так тут чисто. Ти диви!
– Так це ж кіно таке. Такі люди на нього ходять. Після нього завжди чисто...

Це та, можливо, найцінніша кінокритика, яку залишають глядачі "Кіборгів" від Ахтема Сеїтаблаєва.

Ахтеме, дякую за кіно. Якщо чесно, побоювалася спекуляцій на тему війни, адже так легко зповзти від осмислення складних подій, які відбуваються на окупованому Донбасі та в зоні війни, в ура-патріотизм, від якого рефлекторно пересмикує. Але Ви почали дуже добре. Почали, адже це перше велике кіно про нашу війну зараз.

Читайте також: "Кіборги" – початок нового епосу

Важливе питання: яке кіно про війну на Сході ми зніматимемо? Якою кіномовою говоритимуть до нас наші режисери? На які фільми орієнтуємося? "В бой идут одни старики"? "9 рота"? Чи, наприклад, "Дюнкерк"?

Українське кіно, як і всі ми, перебуває на етапі пошуку своєї ідентичності. Дуже важливо, щоб наша кіномова позбулася акценту "великого брата", інакше українське кіно залишиться провінційним і вторинним.

Як, із одного боку, не вдатися до пропаганди за класичними радянськими темниками, які свого часу перетоврили Другу світову на "Велику Вітчизняну"? І як, із іншого боку, розказувати про агресію, про героїв, про історію Європи, яка пишеться зараз на східному фланзі, коли навіть міжнародним судам бракує слів?

Але якось треба: війна на те й гібридна, що пропагандистське випромінення гатить по нас із Росії так агресивно, потужно й переважно тупо, що мусимо чимось дуже чесним, світлим і розумним від того прикриватися.

Насправді будь-яке наше кіно рухає нас уперед. Будь-які – вдалі й невдалі, глибокі й не надто, вишукані та простакуваті, сильні та кволі, українські фільми – це наші "кінокіборги", що, як і кіборги реальні, зможуть захищати нас від Мордору.

Читайте також: Чому Росія боїться українського кіно

І це так круто, що українських стрічок у прокаті помітно побільшало, а "Кіборги" йдуть у стількох кінотеатрах широкою, справді "блокбастерною" сіткою показів.

Власне, важко сприймати "Кіборгів" як суто кінопродукт, цей фільм неможливо відокремити від тієї болючої реальності, на який він базується. Доводиться постійно нагадувати собі, що ці хлопці на екрані – це просто гарні актори, вони живі та здорові. Так, дещо забагато філософствують, а втім – прямим текстом кажуть, що там, по той бік – не самі росіяни. Там і наші, хай хтось скаже, як їх убивати? Що відчувати? А як саме правильно любити Україну? Це ті питання, яких у політичному дискурсі ми уникаємо. Але без відповіді на які – деокупація та реінтегрція неможлива.

Цей фільм тримає від першого до останнього кадру, і це саме те, що справжнє кіно мусить робити із глядачем: захоплювати, накривати із головою, забирати невідомо куди, а потім вертайся, як знаєш, і спробуй позбутися військового сленгу, усіх цих "плюс", "сдвухсотился", це ж як вербальний посттравмат.

"Кіборги" – це набагато більше, ніж просто кіно. І саме тому після нього чисто не тільки в кінозалі.