Суд відпустив особу, яка керувала вбивством журналіста під час Революції Гідності. Напишу поки що цей термін без лапок — щоб деякі читачі не образилися. В даній ситуації я не хочу писати банальні речі, які й так зрозумілі: і про відсутність судової реформи, і про те що нова поліція — це та саме стара міліція в нових одностроях, і про відсутність політичної волі з боку верховної влади на покарання не те що замовників — але навіть рядових убивць.

Напишу краще про ті очікування, які були в «національно-свідомої» частини суспільства в міру нагнітання градусу напруги на початку 2014 року.

Річ у тім, що «національно свідомі» завжди сподівалися на магічний філософський камінь, який перетворить вітчизняну дійсність на золото. Спочатку це була Незалежність і Демократія. Потім чомусь з’ясувалося, що український народ у своїй державі вперто обирає до влади всіляке популістське лайно з числа «вчорашніх». Ага, подумало «національно свідоме» товариство: наш святий і праведний народ голосує за «міцних господарників» тому, що Незалежність далася йому без крові.

Ідея не нова: йде вона ще від Героїв Крут, які, згідно з легендою, полягли заради того, щоб їхня кров проросла в серцях наступних поколінь. Напередодні Другої Світової була битва на Красному Полі, де молодь знов помирала без жодних перспектив на перемогу (ну бо не могла нашвидкоруч створена Карпатська Січ протистояти добре вишколеній угорській армії). Цікаво, що керівництво добре розуміло перспективи битви: ані Колодзінський, ані Шухевич не загинули на Красному Полі, там мала загинути безіменна молодь, кров’ю скропивши ідею українського Закарпаття. Пізніше ОУН (обидві гілки) і УПА пролили море крові: як крові своїх бійців, так і тих, кого вважали ворогами. З «ворожою» кров’ю зрозуміло, а от своя — це теж мав бути такий внесок в майбутнє. Зрештою, навіть червоно-чорний прапор символізує кров борців на українській землі.

Всі ми, «національно-свідомі» зростали на ідеї, згідно з якою кров — це і є той філософський камінь, який перетворить нарешті українську державу на те «золото», яким вона і мала бути, згідно з нашими уявленнями. Провал Помаранчевої Революції (знов напишу без лапок) був сприйнятий з розумінням: адже кров справді не пролилася, а отже все логічно.

Тому від нової революції багато хто очікував саме цього: символічної жертви, довкола якої згуртується вся нація. Саме тому таке захоплення викликали барикади на Грушевського, анітрохи не доречні зі стратеґічної точки зору. Коли в центрі Києва запалав вогонь а кількість жертв пішла на десятки — дуже багато хто зітхнув з полегшенням: ну, нарешті, Незалежність окроплено кров’ю, тепер все буде в порядку. Тоді ж виник термін «Небесна Сотня»: загиблі мали десь там, на небесах, боротися за Україну — не даючи нам, живим, відступити назад і зрадити ідеали. При чому ніхто не цікавився, на що саме сподівався кожен загиблий: згаданого на початку журналіста Веремія записали в Небесну Сотню навіть попри те, що він писав антимайданівські статті.

А потім почалася війна на Сході. Кількість жертв перейшов з сотень на тисячі. Спочатку все виглядало добре з точки зору концепції «Незалежності, окропленої кров’ю»: загиблих везли вулицями рідних міст, обабіч на колінах стояли земляки. Здавалося – все, нація не піде вже назад, це суспільство не зможе толерувати корупцію, співпрацювати з державою-аґресором і голосувати за пустопорожніх маніпуляторів.

Що ж виявилося за кілька років війни? Те, що ані війна, ані пролита кров не роблять державу сильнішою, а суспільство відповідальнішим. Земляки вбитих воїнів їздять на заробітки в Москву, а їхні родини цілком нормально ставляться до такого вибору. Популісти використовують війну та її жертв для своєї популістської риторики. Президент гордо позує у військовій уніформі на святковому параді, але навіть поліційну реформу завершити не вважає за потрібне (це якщо нові однострої і назву служби можна взагалі вважати початком реформи). Нереформовані суди виносять відверто знущальні вироки — навіть у справах, які безпосередньо стосуються крові, «пролитої за Незалежність».

Можна впевнено сказати: пролита кров не є ані філософським каменем, ані навіть наріжним каменем побудови держави. Російська Імперія розвалилася не зважаючи на кров, пролиту у Вітчизняній, Кримській чи Японській війні, Радянський Союз не врятувала навіть кров солдатів Другої Світової (тієї її частини, яка по-радянськи звалася «Великою Вітчизняною»).

Схоже, суспільство об’єднує не пролита в минулому кров, а передусім спільне бачення майбутнього. А такого бачення в Україні нема. Кілька процентів населення поділяє умовно-ліберальні або умовно-консервативні погляди, в той час як більшість взагалі про таке не задумується. Саме тому в країні найкраще почуваються популісти з умовно-соціалістичними програмами, які, звісно ж, ніколи не будуть виконані, добряче приправленими ура-патріотизмом (для реґіонів крайнього Сходу — радянським ура-патріотизмом). І наразі не видно впливових сил, здатних зазіхнути на наявний стан речей. І поки так є, то кров може проливатися в яких завгодно обсягах — але, на жаль, без очікуваних «свідомими» романтиками наслідків.