У грудні, наприкінці року, якраз перед святами, вкотре об’їхати всю країну. Зі Сходу на Захід, від Києва до Одеси. З обов’язковими зупинками на дозаправку, серед чорних грудневих полів, з безкінечним бовтанням у ранкових туманах, з упізнаванням облич політиків на вуличній рекламі, з упізнаванням місць, де було добре й затишно. Якось так стається, що вирушаєш щороку, саме в грудні, в мандрівку країною — скажімо, з виступами, скажімо, своїм невеликим бусиком, своєю давньою компанією. Чудова нагода знову побачити все на власні очі, знову відчути цей потойбічний протяг, саме десь на автозаправці, в безкінечний полях, о сьомій ранку.

Протяг, що вривається звідкись із боку Дніпра, й продуває вологий степ аж до чорноморських портів, продуває горло й серце, нагадує про розірваність українського простору, про його наскрізну відкритість — звідси й до моря, всього лише кілька годин їзди трасою, пласкою степовою поверхнею. Все тут проглядається від кордону до кордону, ніде не заховатись від протягів і снігів, усе, мов на долоні — і добре, й погане. Інша річ, на що саме ти звертаєш увагу — на хороше чи на погане. Є над чим подумати, стоячи на заправці.   

Читайте також: Аtlantic Сouncil: Этот раз будет отличаться очень и очень сильно

А ще думаєш про таке: втретє за кілька днів проїздити Вінницю — це знак. Не знаю, чи добрий. Але Вінниця цього разу постійно траплялася на нашому шляху, і як би ми не перетинали цю грудневу, ще не до кінця промерзлу країну, місцями засипану снігами, місцями залиту дощем, країну, що знаходиться в тривожному, сонному, грудневому передчутті свят, себто, в передчутті див, себто, в передчутті змін, як би ми не планували свої маршрути в ці короткі грудневі дні — дорога сама виводила на Вінницю, на її теплі околиці, на її трамвайні колії, якими безтурботно снують сині швейцарські трамваї. Можливо тому, що Вінниця — це і є метафора сьогоднішньої України. Ну, ви розумієте, про що я. Тому й не оминеш її, як не намагайся. З іншого боку — Вінниця то й Вінниця. Поїхали далі, все одно сюди повертатись.

Подорожувати передріздвяною Україною — заняття хоч і виснажливе, проте доволі повчальне. Дивитись, як завершується календарний рік, дивитись, як ми всі готуємось до головного — до свят, до перегортання календаря, до завершення чогось не надто вдалого й початку чогось не надто зрозумілого. Дивитись і вже тепер розуміти — навряд чи наступного року буде набагато краще. Добре, якщо буде не гірше. Добре, якщо ми збережемо те, що в нас є, якщо не поступимось тим, що маємо. Потрібно виходити з реалій, думаєш собі, а реалії, вони ось такі — десь недолатана траса, десь недобудовані будинки, десь зафальшива політична реклама. Країна така і є — завжди можна до чогось прискіпатися, завжди є до чого висловити справедливі претензії. Проте, що лишається поза претензіями та негараздами?

Читайте також: "Чорна мітка" для влади

Поза претензіями лишаються містечка й села, що легко проминаються, зникаючи в темряві, як у ставковій воді. На вулицях і площах стоять ялинки та інші ознаки свят. Іноді можна побачити привітання місцевих очільників, а так — усе як завжди. Так, ніби час зупинився серед країни, мов річкова течія: пульсує, згущується, не поспішає вперед. Скільки разів останніми роками траплялось проїздити цими українськими трасами? Десятки разів, якщо відверто. Мимоволі шукаєш змін, мимоволі намагаєшся віднайти щось нове і втішне. І що з цього виходить? 

Як міняється наша країна? Що можна в цьому випадку сприймати за ознаки змін? Новобудови, торгівельні центри, ресторани. Нові автомобілі. На старих дорогах. Хоча, справедливості заради — дороги теж міняються, ремонтуються, привіт Вінниці. Країна так чи інакше міняється. Чи міняємось ми? В чомусь, безперечно, міняємось. Було б дивно, якби на нас нічого не діяло, нічого не впливало. Хоча, за великим рахунком, ми такі, як завжди — наївні й недовірливі. Хоча нам самим здається, що досвідчені й відкриті. Стоїмо на протязі, лишаємо свої міста, повертаємось в них. Більше повертатися нам немає куди.