Уже кілька днів додзвонитися до близьких на окупованій Луганщині неможливо: мобільний оператор МТС, тобто Vodafone, "лежить", пише для "Тижня" Максим Віхров

Востаннє така халепа була влітку 2014-го, в розпал бойових дій, коли зв’язок надовго переривався не лише в окупованих, а й у прифронтових районах. Тоді не залишалося нічого, крім як чекати. А ще моніторити уривчасті відомості в інтернеті про те, куди "прилетіло", й молитися, щоб усі, кому слід, лишилися живі. Відтоді минуло понад три роки, й ситуація на Донбасі дуже "охолола", але відчуття все одно бридкі. Найімовірніше "там" усе нормально, принаймні тією мірою, якою нормальним може бути життя у ватному Задзеркаллі. Але одна річ – оперувати ймовірностями, інша – почути в слухавці: "Так, усе гаразд, живемо потихеньку".

Поки у Верховній Раді розглядають закони про реінтеграцію, окуповані території дрейфують усе далі від України. Спочатку істота на ім’я "ЛНР" розкинула навколо себе буферну сіру зону. Потім розставила блокпости – імунний бар’єр проти всього українського. Тепер слідом за імпровізованою залізною завісою російські окупанти й колаборанти ОРЛО зводять навколо себе стіну мовчання. За формою це звичайна бандитська афера, привід "віджати" чи, мовою загарбників, "націоналізувати" потужності оператора та примусово перевести населення на здирницькі тарифи окупаційних операторів. Працюють за класичною схемою: спочатку створити штучні проблеми, голосно звинуватити Україну, а потім "вимушено" провернути "націоналізацію". Так було із підприємствами, крамницями, тепер дійшла черга й до мобільного оператора – словом, нічого нового.

Читайте також: Ментальні кордони мешканців Донбасу з Росією

Але за змістом це розрив іще однієї ниточки, що єднала людей в окупації з рештою українців. Окупаційні оператори, на яких рано чи пізно заженуть абонентів ОРДіЛО, навряд чи заблокують можливість телефонувати на решту території України. Однак вартість цих дзвінків перевищує розцінки українських операторів на міжнародний зв’язок. Не буду голослівним. Скажімо, міжнародні дзвінки з "Київстару" коштують у середньому 1 грн/хв, тимчасом як дзвінок із оператора загарбників ОРДО "Фенікс" в Україну зараз – 5 грн/хв, з орловського "Лугакому" – майже 8 грн. Зважаючи на бідність в ОРДіЛО (наша мінімалка вважається в Донецьку та Луганську зарплатою, вищою за середню), багатьом доведеться обмежити спілкування з абонентами по цей бік лінії розмежування.

Здавалося б, усе це сута дрібничка, побутові незручності для тих, кому не поталанило опинитися зі своїми близькими по різні боки лінії розмежування. Так, звільнення Донбасу жодні розмови не наблизять. Однак саме вони не давали остаточно розірватися тканині українського суспільства, розділеного окупацією. Навіть коли розмови закінчувалися взаємною лайкою та жбурлянням телефонів на підлогу, це було краще, ніж повний розрив зв’язків, – допоки люди можуть спілкуватися, шанс на порозуміння є. І на рівні буденних людських стосунків це порозуміння жевріло завжди, бо Донецьк і Луганськ були з’єднані з Україною не лише економічними, логістичними й адміністративними структурами, а й мільйонами невидимих ниточок дружби, приятелювання, родинних зв’язків.

Читайте також: Важливі дрібниці на окупованій землі

А коли немає можливості спілкуватися, будь-які зв’язки слабшають. Розмови стають коротшими й більш протокольними, та й самі "зідзвони" – рідшими, аж поки не деградують до суто формальних привітань на головні свята. Тим часом уже формуються інші зв’язки, котрі залучають людей до нової дійсності. І якщо переселенці поволі перетворюються на киян, харків’ян, дніпрян – словом, звичайних українців, то в ОРДіЛО люди вростають у викривлену дійсність "руского міра", приймаючи це історичне непорозуміння як даність. Кажуть, якщо воду підігрівати повільно, то людина не помітить, як звариться. Щось таке відбувається і в ОРДіЛО: зникли українські прапори, українське телебачення, українські гроші, якоїсь миті навіть час став московським, а тепер ось зникає і мобільний зв’язок.

Але найбільше постраждають мешканці ОРДіЛО, які чекають повернення України. Не покидає думку фраза однієї жінки, котра через непереборні обставини не змогла виїхати з ОРЛО: "Я живу, ніби занурена в кислоту". І таких там десятки, сотні тисяч. Для них будь-який контакт з Україною важливий, як кисень для аквалангіста, якому вкотре готуються прикрутити вентиль. Звісно, залишається ще інтернет, але й там окупанти встановили обмеження. Спілкування в соцмережах моніторить "МГБ", доступ до багатьох українських інтернет-ЗМІ заблокований – хтозна, що буде далі. Але хай там як, усі ці заходи окупантів до незворотних історичних наслідків не призведуть, бо Москва здатна творити лише големів, котрі швидко розсипаються. Тому хоч би як знущалися з Донбасу окупанти, він був і залишиться Україною. Навіть якщо потім йому знадобиться невелика реабілітація.