Нещодавно стала свідком такого собі діалогу в Міграційній службі: жінки прийшли разом із доньками, яким за віком уже треба отримувати паспорт, пише для "Тижня" Єлизавета Гончарова

Звичайно, зараз це ID-картка, до якої додаються відбитки пальців та інша “зачипована” інформація. Одна жінка жаліється сусідці по черзі: напридумували цих карток, що тепер із ними дітям не можна за кордон виїхати. Інша питає: чому, навпаки, тепер же безвіз, якщо і біометричний закордонний зробити, то можна всю Європу подивиться. А перша обурюється: так у Росію ж не можна з цими картками, бо в російських прикордонних пунктах немає приладів для зчитування. І додає: “Це все наші роблять, щоб люди сиділи по місцях і світ не дивилися”...

Ця розмова показова для тих, хто хоче зрозуміти, як зараз більшість населення Донбасу ставиться до країни-сусідки, яка є причиною військової агресії. Для багатьох людей, що мають міцні родинні чи дружні стосунки зі громадянами Росії, це і є – весь світ. Бо для них він зрозумілий і близький, навіть якщо не дуже привабливий чи агресивний. У тому, що немає устаткування для зчитування електронних документів, цілком логічно звинувачують не тих, хто його мав би мати, а тих, хто переходить до сучасніших технологій. Розумієте, хто в межах цієї логіки все ж таки винен в агресії Росії проти України?

На чиєму боці Росія у військових діях, тут не сумніваються. Хтось цим навіть пишається, бо відчуває при цьому себе значущим, адже саме для його порятунку й зчинили цю бучу. Інші  визнають тільки, що “ихтамнет” існують, але як добровольці та “гуманітарна” допомога "братерському" народові. Тому не вийде спантеличити когось заявою: “Так хто ж агресор, якщо війна йде не в Ростовській області Росії, а в Донецькій та Луганській – в Україні?” Це всім зрозуміло. Але при цьому змінили своє ставлення до країни-агресорки не більше половини мешканців Донбасу.

Читайте також: Позбутися ярма: найжахливіше рабство українців

Якось розмовляла з пенсіонером на березі водосховища в Світлодарську. Він емоційно розповідав про те, як пішов у гараж, а потрапив під обстріл. Як було страшно, як намагався вгризтися в утоптану землю, щоб не посікло осколками. Як покидав удома якісь речі в сумку, сів на машину і гнав на великій швидкості, аж поки не побачив надпис “Харків”. А потім поставив автівку на стоянку та полетів... до Росії. Питаю: а ви усвідомлюєте, хто вас обстрілював? Хитро так дивиться і відповідає: “Аякже”. Але на рішення виїхати саме в Росію це не вплинуло: там є знайомі, в яких пенсіонер пережив жахіття 2015 року. Чи пред’явив він претензії, що через агресію їхньої країни ледь не загинув біля власного гаража? Ось чомусь упевнена, що ні...

Але інколи саме візити до родичів відкривають очі тим, хто намагався тримати нейтралітет у стосунках, не плутаючи політику та родинні зв’язки. Одна жінка з невеличкого прифронтового містечка влітку поїхала до сестри, що вже декілька десятиріч мешкала в теж невеличкому містечку, але в Росії. Накупила подарунків: хоч із війни їде, але ж треба, як люди. За великим гостинним столом, на який подивитися на родичку з України збіглися сусіди та знайомі знайомих, спочатку намагалися не торкатися теми війни. Бо то війна, то підлі Путін із Порошенком, але ж ми тут усі "браття", а хтось – узагалі рідні сестри.

Але ж градус ізсередини, звичайно, підвищив напруженість за столом. Один із присутніх, що мешкає на сусідній вулиці, почав хизуватися, що був він на тому Донбасі. І не за туристичною путівкою, звичайно. Про те, як зашкалює адреналін, коли вбиваєш “бандерівця”, про те, що привіз як трофей. І про те, що знов збирається постріляти, бо щось стало нудно, та й гроші вже скінчилися.

Читайте також: Де дно Донбасу?

Жінка поїхала, як кажуть в анекдоті, “навіть чаю не попила”. Каже, нагостювалась. І більше ноги її там, “на Росії”, не буде. Нехай краще сестра до неї приїздить, подивиться, що тут її сусіди наробили...

Чи можна вимагати від мешканців прикордонних районів швидкого ментального відокремлення від сусідів? Мабуть, навіть незважаючи на відкриту та неприховану військову агресію, миттю ці психологічні кордони не збудуються. Бо розірвання родинних і дружніх стосунків це дійсно важкий та болісний процес. І думаю, саме він якраз і не потрібен як ціль. Бо якщо держава й олігархи не скасовують економічних і політичних відносини, чого б пенсіонерам припиняти спілкуватися з родичами?

Однак якщо держава почне будувати свої відносини зі країною, що протягом сторіч представляє загрозу її існуванню, на засадах справжньої незалежності, то й у громадян з’явиться шанс на створення інших стосунків, у яких вже не буде жодних “старших” та “крайніх”. І тоді ніхто вже не буде дивуватися, чому російських письменників вивчають у розділі “Зарубіжна література”. Адже й справді – чого дивуватися?