Іноді дуже кортить повернутись в минуле і походити дорогами дитинства.

Бо ж малі не ходять всюди, де їм заманеться, їхнє щастя в коротких відрізках і конкретних напрямках. Дім-магазин, дім-школа, дім-бабина хата. Але ті короткі дитячі дороги завжди неймовірно наповнені сенсами, подіями, живністю і власними, персональними чекпоінтами, котрі були видимі тільки на певній висоті і дорослі їх вже не бачили.

Тут копнути камінець, там обійти кропиву, далі вирвати жменю нестиглого і квасного аґрусу в сусідки крізь металеву сітку, бо ж малі дитячі руки прекрасно для цього створені, далі перестрибнути через рівчак, налякати качку, налякатись індика, обережно обійти чужого пса.

Читайте також: Кривенькі лінії лебедів материнства

На тих дорогах нам до всього було діло і ми ніколи не поринали в думки, просто собі крокуючи до точки призначення.

Мабуть, то і було востаннє, коли ми йшли осмислено, взаємодіяли з вулицею, не відволікаючись на телефони чи планування вихідних. 

Дороги дорослих стають просто транспортними потоками, котрі переносять нас з точки А в точку Б, не звертаючи із закладених маршрутів.

А дороги дітей розростались фракталами і відгалуженнями, несподіваними зупинками і переключеннями на щось важливіше.

Дитяча дорога дуже часто мала тільки початок і напрям, як справжнісінький вектор, а закінчувалась вже тільки тоді, коли мама заганяла голодного додому ввечері спати.

«Пішов і пропав» - це гасло наших відряджень у магазин чи до сусідки позичити що-небудь. Дорослі не вміють пропадати на дорогах. А діти – прекрасно.

Читайте також: "Його твори – це справжнє дитинство". До дня народження Всеволода Нестайка

Коли ти малий – дорога тобі ближча в усіх сенсах. Потім ти вже можеш обійти пів-світу, площі усіх найбільших міст і частину гір, але погляд вже постійно вгору і навкруги, щоб надивитись якнайбільше, назнимкувати і увібрати максимально образів і вражень. А в дитинстві сенсом було просто ходити.

Ходити, не задираючи голови.