Любов до кітчу народжується тоді, коли страшненьке стає милим серцю попри все. Навіть коли ми добре розуміємо дистанцію між предметом guilty pleasure і власним естетичним, глядацьким досвідом.

Чим більша ця дистанція, тим сміливіше ми носимо й слухаємо кумедні речі, шукаємо спільників у цьому задоволенні й даємо знати про свою "компетенцію". Але коли контекст натяків зрозуміти важко, залишається чиста форма – плюшевий світ хатинок і мальв, щемлива краса пасочок і писанок, пісні Степана Гіги без наших усмішок і все те прекрасне та блискуче, що нам шлють у вайбер батьки однокласників на свята. Може, й трохи недолуге, але своє – ось що ми відчуваємо, дивлячись на кривенькі лінії лебедів материнства.

Читайте також: Київ і Варшава: теза й антитеза в пошуках шляху до майбутнього

Скажімо, ось ті пасторальні хатки на виставці – образ раю на землі. І я думаю, ви тільки не лякайтеся, що наші монолітно-каркасні, хаотично утеплені коробки також свого часу стануть щасливим спогадом чийогось дитинства. Поки ми спрагло пізнаємо вершини світової архітектури, ростуть діти, народжені в житловому масиві Позняках.

Я свою руду п’ятиповерхівку зі клумбою й побіленими бровками дуже люблю, вона спливає в пам’яті про 1980-ті як для когось "садок вишневий", "смерекова хата" чи "батьківський поріг", але в міському, чорнобильському варіанті. Будинки з жовтими балконами з мозаїки, хто міг подумати, що око до них звикне, а душа радітиме, що вони ще не розвалилися? Там я була щаслива й водила подружок подивитися на сусідські двері зі прозорою дверною ручкою, з рожевою трояндою всередині.

Читайте також: Сецесія: саме та стара забудова і є обличчям міста

Те, як упливає на пересічного глядача наїв – безмежно цікаве явище. Це ніби межа між реалізмом і казковою умовністю (на відміну від гіперреалістичних драконів у комп’ютерній ґеймерській графіці, які приваблюють тим, що жахають), багатьох вона заспокоює і заколисує. Але, як і для справжнього поцінування Іво Бобула, треба уявляти собі контекст. Бо може виявитися, що смішна Джоконда чи химерні лопухи, чи пишні півонії були намальовані в дуже непростому часі непростими людьми. А може, й самим Пікасо.