Добре, що ми не Америка. Подивіться як там зустрічають їх міністерку освіти(US Education Secretary) Елізабет "Бетсі" Девос (англ. Elisabeth "Betsy" DeVos).
Після перегляду фотохроніки візитів американської освітньої секретарки (міністерки), я просто глибоко обурений "их нравами". На всіх фото вона виглядає не як якесь Велике Цабе, а як одна з... Без ніякої свити, яка зазирає в рот(ці "тупі" американці навіть не здогадуються, що "короля має грати свита"). Ніяких переляканих вчительок і файно причесаних діток. Навіть ніяких грамот U.S. Department of Education вона не може вручити, бо їх немає... Я не кажу вже про те, що там немає і не може бути в принципі ніяких монівських наказів, які б американські школи мали б виконувати і наввипередки звітувати про виконання.

Читайте також: Заощаджувати на вчителях – це окремий різновид цинізму

Народ там приходить на такі здибанки явно не для того, щоб просто потусуватись, сфоткатись з міністеркою і... буди щасливим, що підпустили.
Замість вдячної публіки, там вічно хтось нахабно протестує і пише всякі "гадості" на плакатах. Роблять це навіть учні та студенти, які не увібрали з молоком матері підхід: «Спасибо товарищу Сталину за наше счастливое детство!». Тому там діти та їх батьки порвуть будь-кого за щасливе дитинство.

Ми звикли до радянської моделі спілкування: начальство віщає, підлеглі з "вумним виглядом" (роблять вигляд, що) ловлять кожне слово. Для багатьох наших дійств характерна наступна ситуація: висока "шишка" з'являється на початку, щось говорить(вітає чи виголошує кимось написану промову) і ... хутко зникає. Звісно, людина ж вона дуже зайнята, тому слухати когось немає часу. Як наслідок, людина опиняється ніби у вакуумі, чує лише себе і швидко втрачає адекватність сприйняття реалій.

Західна модель принципово інша: високий гість там, замість того, щоб чіпляти локшину на вуха(щось відкривати, з чимось вітати, щось вручати...), слухає трудящих, звітує про свою роботу і (не)витримує іспит на міцність у вкрай непростому діалозі. Тому там зовсім інша і стилістика фото.
Так жить (не)ль-ЗЯ! Yankee, go home!:)
P.S. Знову цитую сам себе:
"Знаєте, що мене найбільше вразило у спілкуванні з американськими колегами, директорами шкіл?
Запитую їх: а хто у вас зараз міністр освіти?
Відповідають: не знаю, а що у нас у Вашингтоні є міністерство освіти?!
Директори продвинутих американських шкіл, як кажуть, «без поняття» чи є у них міністр і чи є міністерство?!!!!!!!!! До речі, воно там з'явилося лише при Джиммі Картері у 1979 році.

Читайте також: Новая тенденция в образовании: получите престижную работу и не тратьте время на университеты

Є старий істфаковський анекдот про абітурієнта із провінції, який не знав про існування КПРС:
70-е годы. Идут вступительные экзамены в институт. Преподаватель спрашивает у абитуриента:
- Скажите, молодой человек, а вот что в нашей стране является руководящей и направляющей силой?
Юноша хлопает глазами.
- А вы знаете, что есть такая Коммунистическая партия?
- Да что-то слышал...
- А вы знаете, кто Генеральный секретарь Коммунистической партии Советского Союза?
- Нет, не знаю.
- Ну хорошо, в конце концов, вы знаете, кто такой Леонид Ильич Брежнев?
- Первый раз слышу.
- Очень странно. Простите, а откуда вы к нам приехали поступать в институт?
- Из Урюпинска.
Профессор вздыхает:
- Эх, бросить бы все… и уехать в этот Урюпинск!!!
Так от, нам усім треба поїхати в "Урюпінск".

Лише тоді, ми зафіксуємо реальні зміни у системі управління освітою, коли в Україні більшість з директорів шкіл не знатимуть хто у нас міністр освіти, ніхто з учителів не знатиме про існування міністерства освіти, а нікому з батьків не приходитиме в голову ідея написати туди скаргу…".
Тоді ми не будемо чекати манни небесної зверху, а візьмемось за роботу і таки по-справжньому реформуємо школу знизу. Адже реформаторські «імпульси» зверху мають шанс знайти якесь реальне продовження лише у випадку, якщо ми зорганізуємо потужний «рух знизу» за створення "школи, яка не школа".