За відсутності національних інтересів у зовнішній політиці держава й не могла мати зовнішньої політики.

"Зовнішньополітична присутність" – це не політика як активна складова діяльності держави за межами держави в інтересах народу. Не так давно один із колишніх міністрів МЗС (можливо, найкращий і найпатріотичніший з них) так щиро й заявив (приблизно): "Головним завданням МЗС є ар-ти-ку-лю-ва-ти (це він так без тіні сумніву наголосив зо два рази) позицію президента за кордоном". Подумалось тоді: "А сайту для роз'яснення позиції президента не вистачило б"?

Читайте также:  Atlantic Council: Проблему Украины нельзя перевести в категорию второстепенных

Було б смішно, якби не соромно й страшно. Перші роки досягнень української зовнішньої політики: нас визнала ще одна країна! Наступний великий період: не було війни! Тепер наші досягнення стають ще скромнішими: ось та країна ще на шість місяців продовжила санкції проти Росії! Це якщо скорочено й не вдаватися в подробиці систематичного зливу навіть уявних інтересів у дво- і багатосторонніх відносинах від Договору з Румунією з визнанням "спірних" територій Удовенком і до активної дипломатичної співпраці з агресором за спинами українців на фронті тепер.

Може, це й не вина, а біда чоловіків і жінок, що стали дипломатами. Може, це винний "незмінно мудрий", обираючи керівником зовнішньої політики незмінно якогось мерзотника. Але справи це не міняє, бо кожен відповідає лише за себе.

Зрештою, один раз дипломати таки "збунтувалися" (Майдан-1).

Якби у нас було зовнішньополітичне відомство, а не певна кількість осіб на окладі МЗС для забезпечення "присутності", то воно б уже давно проаналізувало, серед іншого, українські інтереси і загрози їм у Польщі й запропонувало десь в АП чи РНБО концепцію: що робити, чи як з цим боротися.

Відповідно, проаналізувавши ідеологічні та інші тенденції політичних сил РП, встановив би, які – в наших інтересах (добросусідські взаємини, лобіювання в ЄС-НАТО тощо), а які – шукатимуть "бандерів" і, звичайно, врешті-решт зіпсують і стосунки і стануть заперечувати право України на євроатлантичну інтеграцію. Маючи оцінку внутрішньополітичної ситуації в тій же Польщі з т.з. національних інтересів, держава мала б "зробити все", аби допомогти позитивним для України політичним силам Польщі перемагати у виборах.

А "партії війни" залишитися на маргінальних позиціях. Без жодного втручання чи то у внутрішню політику, чи то у самі вибори! І не лише ресурсами МЗС. Радше, навпаки.

Читайте також: Украина и ЕС: так близки и все еще так далеки – Carnegie Europe

Концепцію такого рівня (з використанням інформації розвідки тощо) міг запропонувати лише МЗС. Решта могли б допомогати або – після рішення РНБО чи іншого органу – стали б, просто, виконувати документ.

Міжнародні відносини, за природою, активні. Якщо ми не стримуємо негативні тенденції за межами країни, вони заходять сюди. Хто ще не висунув до України претензій – територіальних, історичних, мовних, економічних?

Це і є наслідок "дипломатичної присутності", але відсутності "зовнішньої політики".

Образно кажучи, якщо не зупинити негатив ще ззовні, то погоджуватимемо з іншими країнами не лише підручники з історії, а й закони; а замість смерек у Карпатах будуть великі табори для афроазійських біженців. Уявляєте угандійця у вишиванці на смерековому пеньку?

Потенційними, до певної міри природними і найкориснішими та найцікавішими нашими стратегічними союзниками могли б бути США і Ізраїль. Певно ж, і їхні союзники. Не тому, що комусь подобається, а тому, що США – це зовнішня безпека, фінанси, технології..., а Ізраїль – досвід успішного життя у ворожому середовищі й одна з найкращих у світі система безпеки та оборони.

Подивіться, як вони реагують на "вибрики" теперішньої польської правлячої партії, духом генеральної лінії якої став шовінізм і гуманітарний тоталітаризм. Це не на коліна ставати й просити прощення за те, чого іншій стороні, з дуру, заманеться.