У НАТО надали Україні статус країни-аспіранта. Це умовний статус країни, яка збирається вступати в НАТО, пише у своєму блозі на "Новому часі" військовий експерт Микола Сунгуровський. І ніяких переваг він Україні не дає.

Більш того, Україна вже отримувала такий статус у 2005-2008 роках до Бухарестського саміту. Тоді ж починався необхідний інтенсифікований діалог. Але на спільному засіданні Україна-НАТО Янукович сказав, що Україна поки що не готова до того, щоб продовжувати курс на вступ у НАТО. Потім 2010 року був прийнятий позаблоковий статус. Його прописали в законі, і на цьому справа закінчилася.

Після чого країни НАТО з дуже великою обережністю ставляться до подібних заяв на членство, побоюючись, чи є такий курс незворотнім.

Читайте також: Аспірант в НАТО – це ще не реальний претендент на членство

Тут потрібно виокремлювати два аспекти. По-перше, передвиборний: президентові потрібно показати свою активність у цьому напрямі. По-друге, ці кроки необхідно якимось чином формалізувати. Статус країни-аспіранта – формалізація того, що Україна все-таки збирається вступати в НАТО. Тут я із президентом згоден. Але з іншого боку, ця формалізація не повинна підтверджуватися тільки словами. А результатів малувато.

Для того, щоб отримати План дій щодо членства в НАТО (ПДЧ), Україні необхідно позитивно пройти інтенсифікований діалог, тобто отримати позитивну оцінку наших планів із боку кожної країни – члена НАТО.

Тоді Україна отримує ПДЧ і виходить на стандарти, що дозволяють їй стати членом НАТО. І це тільки на 20% стандарти в секторі безпеки, армії тощо, все інше стосується ринкової економіки, верховенства права, демократії, юстиції тощо.

Читайте також: Швидке реагування – слабина НАТО

Так, в оцінці інших країн велику роль відіграє політичний чинник. Але ж важко сказати, що тільки він, якщо в країні не проводяться реформи: боротьба з корупцією і ті пункти національної програми НАТО, яку ми щороку затверджуємо. Ми виконуємо її на 40-50%, не більше.

Вступ до НАТО – наше домашнє завдання. І ту національну програму, яку будь-яка країна щорічно виконує, вона складає сама – ніхто зі сторони цей документ не готує. Робота з виконання програми – це, грубо кажучи, ліквідація різниці, що існує між країною-членом і країною, яка хоче в НАТО.