Сучасні емігранти почуваються вільно і за сприятливих обставин готові повернутися на батьківщину

У школі ми вчили, що українських емігрантів прийнято ділити на чотири хвилі.

Перша – “трудові емігранти” (середина XIX століття – початок Першої світової), переважно молоді, самотні чоловіки, бідні й неписьменні, та молодь, яка не бажала служити в російській чи австрійській арміях.

Другу хвилю еміграції (між Першою та Другою світовими війнами) спричинили економічні та політичні чинники: радянську Україну залишали незгодні з повоєнними режимами, ті, хто боровся проти радянської влади.

Третя хвиля (з кінця Другої світової війни до 1980-х років) – “політична”, прихистку шукали “антирадянські елементи”, військовополонені, люди, які не змогли повернутися на батьківщину, а також дисиденти.

Читайте також: Як заробітчани рятують вітчизняну економіку

Четверта хвиля так звана “заробітчанська” – розпочалася у “голодних” 1990-х роках. Тоді найбільше їхали до Росії, США, Канади, Казахстану, Молдови, Польщі, Бразилії.

Звісно, поділ достатньо умовний, але відображає загальну тенденцію.

На мою думку, давно час виокремити нову, п’яту хвилю української еміграції. У США я постійно зустрічаю багато молодих українців, своїх однолітків, ровесників незалежності, які їхали сюди останні роки, коли їм було по 20-30. Цих емігрантів не можна порівняти із попередніми поколіннями.

По-перше, такі молоді українські емігранти – не заробітчани. Вони не тікають від злиднів на батьківщині, не “шукають кращої долі” за океаном. Вони освічені, вільно говорять англійською й іншими іноземними мовами, це молоді професіонали.

Таким людям непогано й в Україні, вони працюють на великі FMCG-корпорації, в IT-галузі, в неурядових організаціях. Але за кордоном вони мають кращі шанси стати ще більш успішними. Еміграція – їхній свідомий вибір, адже “там” простіше здійснити свою мрію.

Їх “хедхантять” “рекрут ери” з Facebook чи Twitter й перевозять у штаб-квартири у Каліфорнії, вони стають інженерами й запускають ракети SpaceX, вони відкривають свої крамниці модного одягу у Нью-Йорку, ходять по американських подіумах, будують кар’єру в ООН, МВФ і Світовому банку, відкривають свої стартапи у Техасі чи благодійні організації у Флориді.

Еміграція для них – не самоціль, а інструмент сповна реалізувати свій потенціал.

По-друге, вони космополіти. У них немає культурного шоку, коли вони живуть у хостелі у Швеції, коли спілкуються в літаку з французько-алжирськими студентами, коли вперше у житті на власні очі бачать напис “Голлівуд”.

Вони виросли на серіалі Друзі й легко можуть уявити себе його героями, п’ючи каву на дивані нью-йоркської кав’ярні чи працюючи в універмазі Сакс.

Завдяки телебаченню, а потім інтернету, вони чудово знають західні, передусім американські цінності, слухають ті самі пісні, що й американські підлітки, використовують ті ж хештеги в Instagram.

Це покоління виросло із мрією отримати магістерку у Сорбонні, місяць подорожувати Індією, а потім відкрити власний бізнес у Кремнієвій долині. Або продати все майно, купити вітрильну яхту й подорожувати на ній світом.

Їх важко здивувати, вони швидше адаптуються у нових умовах, і з “емігранта” швидко перетворюються на “свого” у будь-якому різношерстому суспільстві.

По-третє, вони політично свідомі, але не політично упереджені. Вони знають, що відбувається в Україні, у ЄС, у США. Вони можуть підтримати розмову й мають свій погляд на діяльність Дональда Трампа, Юлії Тимошенко чи Терези Мей.

Новоприбулі українці-емігранти будуть ходити на українські фестивалі, кінопокази, політичні акції, вони патріоти й уболівають за Україну.

Замість того, щоб “киснути” удома, вони досягають успіху за кордоном

Але у них немає ненависті та упереджень до представників окремих народів, релігій. У них є друзі росіяни, євреї, араби, узбеки, білоруси, афроамериканці, латино і німці. Бо, за певними винятками, тих самих молодих росіян чи білорусів до США чи Європи приводять ті ж мрії й сподівання, й часто попри мову та походження вони всі мають схожі політичні, – чи аполітичні, погляди.

І нарешті, вони можуть повернутися до України. Якщо попереднім хвилям еміграції, політичним чи релігійним біженцям, дорога додому була закрита, то це мігрантське покоління їздить до України провідувати родичів і друзів. Але повертатись, принаймні зараз, не планує.

Навпаки, вони не планують прожити все життя у місці, де живуть зараз. Нью-Йорк вони можуть легко поміняти на Маямі, Каліфорнію – на Гаваї, з Польщі переїдуть до Німеччини, з Данії – до Нідерландів, зі Швеції – в Канаду.

Вони завжди шукатимуть, де їм краще. І якщо в певний момент в Україні з’являться чудові умови для малого бізнесу, податки знизять, корупцію подолають, громадські організації отримають вплив на владу, – емігрантська молодь може й повернутись.

Читайте також: Кожен громадянин, який емігрує з України – величезна втрата для економіки і загроза для її майбутнього

Вони не обмежують себе стереотипами й страхами, кордонами й візами, й вони шукатимуть нові можливості емігрувати з України. Не тому що не люблять її, а тому, що їх чарує й кличе до себе цілий світ.

І я думаю, це добре. Адже замість того, щоб “киснути” удома, вони досягатимуть успіху за кордоном. І таким чином зроблять для іміджу своєї батьківщини набагато більше. Тому що коли про їхній стартап писатиме Vice чи Vox, вони гордо говоритимуть, що вони з України.

Цікаво, чи мої враження підтвердять історики, але відомо це стане лише із часом. А що про еміграцію думаєте ви?