В соціальних мережах вирують пристрасті навколо розробленого Міністерство освіти та науки порядку зарахування дітей до школи. Правозахисники б’ють на сполох, батьківські організації заспокоюють, депутати пишуть численні звернення, міністерство мовчить.

Але чому так, адже цим новим порядком повинен бути запроваджений механізм виконання прогресивної норми Закону про освіту, а саме: кожна особа має право здобувати базову та середню освіту у найбільш доступному та територіально наближеному до місця проживання закладі освіти?

Читайте також: Низькі зарплати працівників і недофінансування закладів дошкільної та позашкільної освіти "підривають" майбутнє маленьких українців

На практиці, необхідність реалізувати норму Закону привела Міністерство освіти та науки до створення відповідного Проекту Наказу, що був на початку березня представлений для обговорення. Проектом передбачено, що першочергове зарахування до школи буде відбуватися на підставі документально підтвердженого факту проживання батьків дитини (чи одного з них) у межах території обслуговування школи.

При цьому Міністерство передбачило певний та вичерпний перелік таких документів. Більшість із них (копія паспорту, довідка із ЦНАПу, виписка із Єдиного державного демографічного реєстру) – це про зареєстроване місце проживання особи, у народі – “прописку”. Також документами, що можуть підтвердити “права дитини, яка проживає/перебуває на території обслуговування закладу, на її першочергове зарахування”, може бути свідоцтво про право власності на житло, договір купівлі-продажу, нотаріально посвідчений договір оренди житла, а також довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, та ще декілька документів.

Здавалося б, все вирішено, більше ніяких конкурсів, хабарів – одним словом, ніяких перепон для розбудови нової української школи. Якби, як водиться, не одне “але”.

Прив’язка до зареєстрованого місця проживання неминуче призведе до того, що діти, чиї батьки за місцем проживання не володіють житлом, не зареєстровані, не мають нотаріально посвідченого договору оренди квартири, будуть мати обмежений доступ до освіти – тобто за певних умов зможуть бути зараховані “на вільні місця”. І тут можна говорити багато: і про дискримінацію, і про корупційні ризики, і про вже існуючу практику визначення місцевими адміністраціями (зокрема, в Києві) території обслуговування шкіл, де якомусь закладу освіти виділяють два п’ятиповерхових будинки, а іншому – пятдесят вулиць та провулків.

Та я б хотіла говорити про інше – про загальне бачення, про те, чи повинна нова українська школа бути пов’язана із застарілою дозвільною системою реєстрації місця проживання батьків та їхніх дітей.

Не секрет, що не всі в нашій країні проживають за місцем реєстрації – і це, до речі, не заборонено законом. За даними досліджень, кількість таких людей сягає 30% у обласних центрах. Це є наслідком того, зокрема, що орендодавці не поспішають укладати договори оренди з орендарями, особливо – якщо це сім’ї з дітьми. Оскільки наявність договору оренди є передумовою для реєстрації місця проживання, а якщо у квартирі буде зареєстрована дитина, власник житла не зможе вільно розпоряджатися своєю власністю.

Окрім того, існує проблема несплати податків орендодавцями. Таким чином, фактично у більшості випадків, орендарі не мають на руках будь-якого, не те що – нотаріально посвідченого – договору оренди житла. Така наша реальність, яку неможливо і навіть злочинно не брати до уваги при розробці такого важливого і відповідального документу, як порядок зарахування дітей до школи.

Взагалі, ідея визначення території обслуговування шкіл не нова – так було і тоді, коли я ходила до школи. Але ніхто не робив вигляд, що такий поділ – це про доступність чи зручність батьків, скоріше мова йде про інструмент державної політики. Це про прогнозованість, уникнення перезавантаженості шкіл тощо.

Читайте також: На чому тримається міф про особливу цінність спеціалізованих шкіл

Концепт доступної освіти, про яку кажуть у новій українській школі – не може, на мій погляд, обмежуватися виключно територіальною доступністю, як її зараз розуміє, судячи з Проекту, Міністерство, а також органи місцевого самоврядування, коли визначають територію обслуговування навчального закладу. Бо при визначенні школи батьки дитини, звичайно, враховують розташування навчального закладу, але це лише один із низки критеріїв Батьки можуть зважати на матеріально-технічне оснащення школи, наближенність до місця роботи одного з батьків, наближеність до місця проживання бабусі чи дідуся, рівень фаховості вчителя, особа директора та його підхід до навчального процесу, рейтинги ЗНО в школі, зручність транспортної інфраструктури та можливість дістатися до позашкільких занять дитини тощо. Критеріїв – безліч, але держава пропонує батькам враховувати лише один – наближення місця зареєстрованого проживання одного з батьків дитини до школи. І це стає одночасно і гарантованим правом, і обов’язком.

Чи варто прив’язувати дітей до шкіл за місцем їхньої реєстрації? Напевно, ні, бо це порушує право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання. Але як збалансувати легітимну мету “знати, скільки у районі/місті проживає дітей шкільного відку” та сучасний стан внутрішньої міграції в Україні, коли люди дуже активно переміщуються в середині країни?

Напевно, створенням реєстру дітей шкільного віку у громаді, який міг би відображати ключову інформацію, необхідну для ефективного прогнозування та обліку дітей. Також варто не забувати про необхідність проведення реформування, фінальної “декомунізації” системи реєстрації місця проживання в Україні. Можливо, якби зараз люди могли зареєструватися за спрощеною повідомною процедурою, не таким катастрофічним був би ефект від запропонованого Міністерством освіти бачення процедури зарахування дітей.

Але навіть це не вирішить іншу системну проблему – нерівномірність розподілу дітей по школах. Так, дійсно, це проблема для великих міст, де забудовники часто не виконують свої зобов’язання перед громадою. Але також не варто забувати про інший важливий аспект: школи є досить різними, як наслідок – одні навчальні заклади батьки обирають, а інші – ні. Наразі стратегічно є дуже важливим для розуміння причин, чому батьки не надають перевагу певним школам, і створювати в них належні умови для здобуття якісної освіти. Це не швидкий шлях, проте саме він є реалізацією державницького підходу.