Скільки пам’ятаю свого діда Дем’яна, він завжди їв фронтовою ложкою. Всю війну з нею пройшов і приніс додому. Зберігаю її як одну з найбільших сімейних реліквій. Алюмінієва така, з одного боку навіть трохи вже з’їдена. Дід чомусь носив її у чоботі. Виймав, мив, витирав і сідав до столу.

У нашій сім’ї воювали троє. Дід Дем’ян (мамин батько), дід Кирило (батьків батько) і дядько Володимир Дем’янович.

Дуже бережу дядьків щоденник, який він вів на війні. Досі іноді його перечитую. «Грянув вибух. Кров пішла вухами. Нічого не чую. Наді мною пройшли німці». З цього щоденника я колись вперше зрозумів, що таке війна.

Читайте також: Одна з найбільших загадок української політичної історії

У мене збереглася також дядькова ручна гармошка. Це була його нагорода за взяття Берліна. Зараз хочу трохи привести її до ладу, відреставрувати. Ще один родинний спогад про ті страшні часи. Залишиться наступним поколінням.

Мене фактично виростив дід Дем’ян, мамин батько. Садиба у Мотижині, на якій ми зараз живемо, – це якраз його садиба. Він пройшов дві війни – Першу світову і Другу. Сам дід називав їх Царська вітчизняна і Совєтська вітчизняна. Був простим військовим. Завжди розказував мені, наскільки у радянській армії ненавиділи солдатів. «Плюсова температура, все тане, спека, а ми в чоботах. В окопах сидимо без патронів. Кидають у наступ, а в нас нема жодного боєприпаса…», – як зараз пам’ятаю ці його розповіді. У царській армії, казав, до солдатів ставилися з набагато більшою шаною.

Від нього я дуже добре розумів оцінку радянській владі. Він її ненавидів. Так само у ньому всередині сиділа страшна ненависть до війни. Саме ця людина мала великий вплив на формування мого характеру і моїх поглядів.

У діда Кирила трохи інша історія. Він воював тільки у Другій світовій і сприймав війну виключно як радянський боєць. Не задавався питаннями – є патрони чи нема? Людина дуже відчайдушна. Високий такий, під два метра був. Служив у розвідувальному батальйоні і шість разів потрапляв у полон. Хоч і повернувся з війни додому, але решту свого життя «воював». Не міг уже вийти з цього стану. Вдома за звичкою дуже часто спав одягненим.

Іноді, бувало, пригощав нас малих фронтовим супом. Нарізав цибулю, капусту, кріп, огірок, помідор, потім просто заливав холодною водою і кликав: «Хлопці, ідіть їжте фронтовий суп». Ми сідали і слухали розповіді про війну.

Ні у дідів, ні у дядька ніколи не було якогось вихваляння від того, що вони пройшли війну. Ніхто із них не боявся сказати правду, що війна – це дуже страшно. Це кошмар і ходіння по муках. Всі троє її ненавиділи.

Читайте також: "Дитино, ти нічого не знаєш про війну…" Жахливі спогади про радянських "визволителів"

Війна – це завжди покалічені людські долі. Покалічені долі цілих поколінь. Сьогодні в День пам’яті та примирення я дивлюсь на ложку свого діда Дем’яна, щоденник і гармошку дядька Володимира, згадую діда Кирила і розумію, що найбільша святість – це людина і людське життя.

Наша нація пройшла через великі уроки історії. Тепер мусимо бути мудрими, щоб зрозуміти: істинний урок – це все-таки дорога до людського примирення.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram