Якось я десь в класі сьомому я похвалилася своїм батькам своєю публікацією віршів.

Якраз на дев'яте травня районна газета опублікувала мої наримовки про героїчних солдат, про Перемогу.

Батько промовчав. Мама погладила мене по голові і сказала: "Дитино, ти нічого не знаєш про війну…". "Так ви ж нічого ніколи не розповідаєте". "Слухай". Навіть зараз, по довгих роках ця розповідь лякає своєю пронизливою правдою. 

Заплющу очі і бачу обірваних голодних українських дівчат, які бродять по околицях німецького Айслебена.

В останні дні полону їх майже не годували, один варений буряк на день.

Читайте також: Білозерська: Про війну маємо писати лише правду, аби не скотитись у радянську мемуаристику

"Бруква" – з ненавистю шепотіла мама. Дівчата чистили якісь нафтові чани. Потім нараз охоронці кудись зникли і вони втекли за місто. Повсюдно стріляли, йшли бої. Вони тулилися в якомусь гайочку, одного разу пробігав якийсь шолудивий кіт, спіймали і тут же розірвали, з’їли сирого, бо який там вогонь, де ті сірники?

На них, зовсім знесилених, одного ранку натрапили радянські солдати. Побачивши червоні зірочки, дівчата кинулися до них, обіймали, тішилися.

Вони були як примари, та все ж «старшой» спокусився на мамину подругу. І потягнув кудись за дерева. Повалив. Та шалено відбивалася.

Він підняв каменюку і вдарив по голові. Коли все закінчилося, солдати пішли. Мамина подруга лежала на землі.

Скривавлена, пошматована. Мертва. Дівчата руками розгрібали землю і ридали. Там же її і поховали.

"Ми дійшли до краю, нам було вже все одно. Жити чи померти".

І вони повернулися в місто, знайшли комендатуру, знайшли коменданта і все йому розповіли. "Ми ж вас так чекали, з нас знущалися німці, тепер ви. За що?". 

Комендант вишикував усіх військових на плацу і наказав колишнім українським полонянкам знайти кривдника. Їх повели рядами і вони усі вказали на бравого майора, обвішаного орденами, медалями.

Його тут же вивели перед стрій. І прозвучала автоматна черга. Дівчата ще більше заголосили.

"Я бачила багато смертей, – казала мама, – але ця була найстрашніша, бо вже війна скінчилася. Не треба було з нами так. Ми не хотіли більше смертей". – "Невже ви простили, мамо, його?" – "А якщо ми обізналися?" – "Так ви всі його впізнали". – "Не знаю… А якщо…"

Читайте також: Як зникають могили українських ветеранів – і як їх зберегти. ФОТО

Вона так і не розповіла батькам дівчини, як загинула їхня дочка. Вони були з одного села, однокласники. Одного разу поїхала в рідне Червоне село, на Хмельниччині. Повернулася, вся зчорніла. І більше туди не поверталася…

На світлині моя молода мама. Світла Вам пам'ять.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram