MENU

З 34-ох воїнів, похованих в київському Меморіалі Слави біля вічного вогню, могила лише одного не викликає жодних сумнівів та заперечень, – думка

5714 0

З 34-ох воїнів Червоної армії, похованих в київському Меморіалі Слави біля вічного вогню, могила лише одного не викликає жодних сумнівів та заперечень.

Але спочатку я нагадаю, що, за давньою традицією, на таких військових кладовищах зазвичай ховають, окремо вшановуючи їх пам'ять, вояків, які загибли при обороні/звільненні якогось міста, містечка/села. А що стосується головних (державних, або, як це було в совку – республіканьских) Меморіалів Слави, то в таких, особливо вшанованих, пам'ятних місцях, знаходили свій останній притулок вояки, що проявили видатний героїзм та відвагу в битві з ворогом.
Але саме в Києві це загальноприйняте правило чомусь ніколи не брали до уваги. І та обставина, що сам Меморіал Слави на Печерську був відкритий 6-го листопада 1957 року – тобто, через 12 років після закінчення Другої світової війни, тут є, скоріш, обтяжуючою обставиною.

Так от – лише один воїн, який похований біля київського вічного вогню, загинув в самому Києві, безпосередньо під час звільнення (зрозуміло, що в 1943 році Київ чума "звільняла" від холери) міста – це гвардії старшина Шолуденко Никифор Микитович (1919 – 5 листопада 1943). Уродженець Київщини, командир розвідувального взводу 22-ї гвардійської танкової бригади 5-го гвардійського танкового корпусу 38-ї армії 1-го Українського фронту. 4-5 листопада 1943 року взвод Никифора Шолуденка, проводячи розвідку на вулицях української столиці, першим проник у центр міста. Саме він та його бійці підняли червоний прапор на площі Калініна (зараз майдан Незалежності), над будівлею Київського обкому партії. Старшина Никифор Шолуденко загинув 5-го листопада 1943 року, в центрі Києва, в бою. І був похований (вперше) в самому центрі міста, на сучасному Майдані. 3-го червня 1944 року йому було (посмертно) присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Бездоганна військова біографія справжнього героя, вічна слава та шана!

Читайте також: Яку правду замовчує вислів "ніхто не забутий, ніщо не забуте"

Знову нагадую, що Київська наступальна операція проходила з 3-го по 13-те листопада 1943 року. Але з 34 вояків, похованих в київському Меморіалі, в 1943 році загинули лише дев'ять (разом з Шолуденком).
З них – лише четверо загинули саме в зазначений період, під час визволення Києва – гвардії полковник Черньов В.В. (1907-06.11.1943), генерал-майор Скляров С.Ф. (1897-12.11.1943), полковник Єлісєєв І.Г. (1903-12.11.1943), полковник Колотушкін І.І. (1903 - 6.11.1943). Але немає ніяких подробиць їхньої загибелі, і абсолютно незрозуміло, чим саме керувалися партійні функіонери, коли вирішили поховати їх в київському Меморіалі. До речі – за форсування Дніпра 2438 воїнам Радянської Армії було присвоєно звання Героя Радянського Союзу, так що обирати для посмертного вшанування в Києві в 1957 році було з кого.

З чотирьох останніх вояків, загиблих в 1943 році, Герої Радянського Союзу (саме за Київ, обидва посмертно і обидва – уродженці України) підполковник Проценко С.Ф.(1900-03.10.1943) та гвардії старший сержант Должанський Ю.М. (1923-27.11.1943), хоча й загинули не під час Київської операції, але перший з них керував першим форсуванням Дніпра південніше Києва, та загинув під час захисту плацдарму на острові Козачий, а другий проявив виключний героїзм під час звільнення Києва.

Останні два – полковник Ромащенко І.Ф. (1903-28.12.1943) та підполковник Фрідман С.М. (1902-11.12.1943) загинули через місяць після звільнення Києва, за незрозуміло яких обставин.

В 1944 році закінчили своє життя тринадцятеро з тих, хто спить зараз вічним сном в київському парку Слави. Причому не всі вони загинули на полі бою.
Наприклад, генерал-майор Пилипенко А.П.(1903-25.03.1944) загинув в авіаційній катастрофі, генерал-майор Сєрбін В.М. (1896-21.05.1944) помер в госпіталі від непрохідності кишечника, а комісар НКВС Жуков О.О. помер своєю смертю 26-го травня 1944 року (до речі, цей покидьок, якому взагалі не місце в Меморіалі (він не воював на фронті жодного дня), на момент своєї смерті займав посаду начальника Сарненського оперсектора НКВС по боротьбі з українськими націоналістами).

На шости могилах в парку Слави рік смерті небіжчиків - 1945.
Але, якщо майор Луста П.В., загиблий 21-го квітня 1945 року в боях за Берлін, проявив визначний героїзм при звільненні Фастова, за що отримав звання Героя СРСР, то генерал-майор Громагін М.О. (1902-03.03.1945) загинув в авіаційній катастрофі над територією Польщі, а Герой СРСР старшина Гогічаішвілі М.І. (1903-14.04.1945) помер від серцевого нападу – і, до речі, він воював виключно на Кавказі, в боях за Україну ніколи не брав участі, скоріш за все, він і в Україні ніколи не був.

З трьох померлих власною смертю в 1946 році, які лежать в Меморіалі Слави, лише один має якесь відношення до України – льотчик-штурмовик, генерал-майор, Герой СРСР Вітрук А.Н. (1902-03.07.1946) – і те, переважно, за фактом свого народження на Житомирщині.

Читайте також: Блогерка: Ветерани ДСВ заслуговують на пам'ять і співчуття, але не на ходіння з їхніми портретами

Окреме місце в Меморіалі займають двое вояків, загиблих в 1941 році. Це командувач Південно-Західним фронтом СРСР у Другій світовій війні із червня по вересень 1941 року, Герой СРСР з 1940 року, генерал-полковник Кирпонос М.П.(1892-20 вересня 1941); та його "права рука", начальник штабу Південно-Західного фронту з липня по вересень 1941 року, генерал-майор Тупіков В.І. (1901-20 вересня 1941).

Трагедія оточення, загибелі та полону військ керованого ними фронту під Києвом, за результатами якої до полону потрапило більше 665 212 радянських бійців та командирів, близько 630 тисяч вояків загинуло – результат їхнього непрофесійного командування, боягузства та боязні взяти на себе відповідальність за відступ військ від Києва (як відомо, Сталін до останнього категорично наполягав на утриманні Київського плацдарму "за будь-яку ціну").

Кирпонос та Тупіков загинули в районі міста Лохвиці Полтавської області, в оточенні. Обставини їх втечі, спроби вийти з оточення та загибелі досі до кінця не відомі та викликають багато запитань, і гідні окремої, майже детективної, розповіді.
Але прах цих двох, як на мене, справжніх військових злодіїв, не має ніякого права залишатися в головному українському Меморіалі Слави та пам'яті радянських воїнів, віддавших своє життя за звільнення України.

Підписуйся на сторінки UAINFO у FacebookTwitter і Telegram

Лідія ГАЙДДАР


Сообщить об ошибке - Выделите орфографическую ошибку мышью и нажмите Ctrl+Enter

Понравился материал? Смело делись
им в соцсетях через эти кнопки



Правила комментирования »  


Новости